Біля мене — моя сестра, хтось з моїх друзів і ще чимало людей. Усі мене слухають, а я розповідаю саме це: про свист у три ноти, про тверду лежанку, про мого сусіда, якого я хочу посунути, але боюся розбудити, бо він сильніший за мене. Детально розповідаю також про наш голод, про перевірку на вошивість і про капо, який вдарив мене по носі, а тоді послав умитися, бо в мене з носа пішла кров. Це величезна, фізична, невимовна насолода — бути у себе вдома, серед приязних людей і мати так багато про що розповісти; але тут я усвідомлюю, що слухачі мої мене не слухають. Ба більше — їм цілком байдуже: вони безладно перемовляються між собою, немов мене тут нема. Моя сестра дивиться на мене, підводиться і без слова виходить.
Тоді в мені народжується невтішний біль, схожий на біль у ранньому дитинстві, про який зберігся лиш невиразний спогад — це біль у чистому стані, його не пом’якшує відчуття реальності та усвідомлення зовнішніх обставин, це біль, від якого плачуть діти; і я волію знов піднятися на поверхню, та цього разу свідомо розплющую очі, щоб мати гарантію, що я справді прокинувся.
Сон все ще у мене перед очима, ще теплий, а я, хоч і прокинувся, далі сповнений навіяною ним тривогою; і тоді я згадую, що це не просто якийсь сон, а той самий сон, який сниться мені, відколи я тут, не один раз, а багато разів, з невеликими змінами подробиць і оточення. Тепер я при повній свідомості і навіть згадую, що розповів про цей сон Альберто і що він, на моє здивування, звірився мені, що цей самий сон сниться і йому, і ще багато кому, а може й усім. Чому це так? Чому щоденний біль так невідступно виражається у наших снах, у вічно повторюваній сцені про розповідь, якої ніхто не слухає?
…Міркуючи так, я намагаюся скористатися цією миттю неспання і струсити з себе рештки тривоги від попереднього сну, щоб не зіпсувати собі наступного. Я сідаю, зіщулившись, у темряві, озираюсь і прислухаюсь.
Чутно, як сплячі дихають і хроплять, дехто стогне або говорить. Багато хто плямкає губами і рухає щелепами. Їм сниться, що вони їдять, — це теж наш колективний сон. І сон цей безжалісний, він, мабуть, відомий тому, хто вигадав міф про Тантала. Ми не просто бачимо страви, ми відчуваємо їх в руці, чітко і виразно, вбираємо їхній багатий і сильний запах; дехто навіть підносить їх собі до вуст, але тоді якийсь випадок, щоразу інший, перешкоджає, і жест цей не завершується. Тоді сон розлітається, розсипається на свої складові частини, які відразу знову збираються докупи, і сон починається спочатку, такий самий, хоч трохи інший; і в кожного з нас це триває безперервно, щоночі і впродовж всього сну.
Минула вже, мабуть, двадцять третя година, бо вже пожвавилось ходіння до відра, яке стоїть біля нічної сторожі. Це непристойна мука і невитравний сором: що дві-три години ми мусимо вставати, щоб позбутися великої кількості води, яку вдень змушені вбирати у формі баланди, тамуючи голод; ввечері ця сама вода збирається у нас на щиколотках і біля очей, надаючи потворної подібності всім обличчям, а її виведення примушує нирки до виснажливої праці.
Річ тут не тільки у ходінні до відра; за правилами, той, хто останнім іде в повне відро, сам мусить спорожнити його в нужнику; за тими ж правилами вночі з барака можна вийти тільки в нічному одязі (у сорочці і трусах), повідомивши свій номер охоронцеві. З цього випливає, як і можна передбачити, що нічний охоронець постарається звільнити від цього обов’язку своїх друзів, співвітчизників і промінентів; до того ж табірні старожили настільки вигострили собі слух, що навіть лежачи на своїх нарах, вони чудесним чином вміють визначити, виключно за звуком струменя, який ллється у відро, чи рівень не перебуває на небезпечній межі, і тому їм майже завжди вдається уникати цього обов’язку. Тому кандидатів на винос відра в кожному бараці є досить обмежена кількість, тоді як загалом за ніч треба винести принаймні двісті літрів, а це значить, що відро слід спорожнити десь з двадцять разів.