Поділ цей набагато менш очевидний у звичайному житті; у нормальних умовах людині нечасто трапляється занапаститися, бо зазвичай вона не самотня, а її висхідні та низхідні траєкторії пов’язані з долею її близьких; тому тільки у виняткових випадках людина безмежно нарощує свою могутність або безперервно скочується від поразки до поразки аж до повного краху. Крім того, кожен, як правило, володіє резервами — духовними, фізичними, а також грошовими — які зменшують ймовірність катастрофи чи поразки супроти вимог життя. Слід ще додати, що відчутну амортизаційну дію виконує закон і моральне чуття, яке є законом внутрішнім; адже країна вважається тим більш цивілізованою, чим мудрішими й ефективнішими є ті її закони, які не дозволяють убогому бути занадто убогим, а сильному бути занадто сильним.
А в концтаборі все по-іншому — тут боротьба за виживання безнадійна, бо кожен тут розпачливо і люто самотній. Якщо якийсь Нуль Ахтцен спіткнеться, ніхто не простягне йому руки; скоріше знайдеться хтось, хто відштовхне його з дороги, бо нікому нема діла до того, чи ще один «мусульманин» (саме цим словом, Muselmann, невідомо з якої причини називали слабких, неспроможних і приречених на селекцію) брестиме щодня на роботу; а якщо хтось якимось дивом, проявивши дику терплячість та хитрість, вигадає якусь нову комбінацію, яка дозволить йому уникнути найважчої роботи, чи якийсь новий прийом, який дасть йому кілька зайвих грамів хліба, він триматиме це в таємниці, і за це його поважатимуть та цінуватимуть; він черпатиме з цього свою суто особисту користь, стане сильнішим, а тому його боятимуться, а той, кого бояться є, ipso facto, кандидатом на виживання. Іноді в історії та в житті проявляється жорстокий закон, згідно з яким «хто має, то дасться йому, хто ж не має, забереться від нього». У концтаборі, де людина самотня, а боротьба за життя зводиться до її первісного механізму, цей несправедливий закон діє відкрито і визнається всіма. З пристосованими, з сильними і хитрими індивідами начальство само охоче підтримує зв’язки, іноді майже товариські, сподіваючись пізніше якось скористатися з цього. Але з «мусульманами», людьми, які прямують до свого кінця, не варто й словом перекинутись, бо і так відомо, що вони будуть нарікати і розповідати про те, що вони їли вдома. Тим паче не варто зав’язувати з ними дружбу, бо вони не мають в таборі важливих знайомств, не їдять нічого, крім пайки, не працюють у привілейованих командах і не знають ніяких таємних способів, як щось «організувати». І, насамкінець, усім відомо, що тут вони ненадовго, що через кілька тижнів від них не зостанеться нічого, крім жмені попелу в якомусь поблизькому таборі та викресленого номера в табірному реєстрі. Хоч вони належать до незчисленної юрми собі подібних, у коловороті якої вони ненастанно крутяться, живуть і страждають вони в глухій, інтимній самотності, у самотності помирають і зникають, не залишивши сліду ні в чиїй пам’яті.
Результат цього безжалісного процесу природного відбору можна прочитати в статистиці, яка фіксує зміни населення таборів. У 1944 році в Аушвіці з давніх в’язнів-євреїв (про інших тут не згадуватимемо, бо вони були в інших умовах), kleine Nummer, малих номерів, нижче від ста п’ятдесяти тисяч, вижило тільки кілька сотень; жоден з них не був звичайним гефтлінгом, що животів у звичайних командах і задовольнявся звичайним раціоном. Живими залишилися тільки лікарі, кравці, шевці, музиканти, кухарі і молоді привабливі гомосексуали, друзі або земляки когось з табірного начальства; крім того, особливо безжалісні, енергійні і жорстокі індивіди, які зайняли посади капо, блокових старост та інші (на ці місця їх призначали есесівці, які, роблячи такий вибір, показали, що володіють диявольським знанням про людську душу); і, врешті, ті, хто, навіть не маючи особливих посад, завдяки своїй хитрості та енергійності завжди вміли успішно «організувати» собі життя, здобуваючи таким чином, крім матеріальної вигоди та репутації, також поблажливість і повагу з боку табірних можновладців. Той, хто не зумів стати «організатором», «комбінатором» або «промінентом» (які жорстоко промовисті ці слова!), врешті-решт стає «мусульманином». У житті існує ще третій шлях, і саме він є нормою; але в концентраційному таборі його не існує.
Найпростіше — капітулювати; для цього досить виконувати всі отримані накази, їсти тільки свою пайку, дотримуватися дисципліни в таборі і на роботі. Досвід показав, що прожити таким чином більш, ніж на три місяці, можна тільки у виняткових випадках. Усі «мусульмани», що йдуть в газову камеру, мають ту саму історію, тобто не мають історії; вони природним чином скотилися по похилій аж на дно, мов струмки, що впадають у море. Після прибуття в табір, через свою вроджену неспроможність, через невдачу або через якийсь банальний випадок, вони зазнали упокорення ще до того, як змогли пристосуватися; усі їх обганяють, вони роблять спробу вивчити німецьку і зрозуміти щось у пекельній плутанині правил та заборон лише тоді, коли тіло їхнє вже зруйноване, і ніщо не зможе врятувати їх від селекції або від смерті від виснаження. Життя їхнє коротке, але число їх безконечне; саме вони, пропащі Muselmänner, є суттю концтабору; вони, ця безіменна маса, яка весь час оновлюється і весь час залишається тою самою, маса нелюдей, які марширують і працюють мовчки, бо погасла в них Божа іскра, бо вони вже занадто порожні, щоб страждати по-справжньому. Їх важко назвати живими, важко назвати їхню смерть смертю, вони її не бояться, бо занадто виснажені, щоб зрозуміти її.