Про його життя на свободі ніхто нічого не знає; зрештою, щоб уявити собі Еліаса вільною людиною, потрібне напружене зусилля уяви та логічного мислення. Розмовляє він тільки польською, а ще похмурим і потворним варшавським їдишем; крім того, його неможливо примусити говорити сув’язно. Йому може бути двадцять або сорок років; зазвичай він твердить, що йому тридцять три і що від нього народилося сімнадцятеро дітей, що не є таким вже й неймовірним. Він безперестанку говорить на найрізноманітніші теми, завжди громовим голосом, з пишномовними інтонаціями та бурхливою мімікою причинного. Він мовби завжди звертається до численної публіки, і цілком природно, що публіки йому ніколи не бракує. Ті, хто розуміє його мову, насолоджуються його декламацією, корчачись від сміху, із запалом плескають по його міцних плечах, заохочуючи продовжувати; а тим часом він, лютий і похмурий, метушиться, мов звір, у колі слухачів, напускаючись то на одного, то на другого; хапає раптом своєю невеликою хижою лапою когось за барки, рвучко притягує до себе, випльовує йому в ошелешене лице незрозумілу інвективу, тоді відкидає його назад, мов соломинку і, посеред оплесків та сміху, витягає руки до неба у шаленому пророчому жесті і провадить далі свою сердиту і безумну промову.
Його слава надзвичайного робітника поширилась дуже швидко і, за абсурдним табірним законом, від того часу він практично перестав працювати. Його викликали до себе безпосередньо майстри лише на ті роботи, де були потрібні особливі вміння та сила. Крім надання цих послуг, він наглядав за нашим щоденним банальним увиханням, поводячись нахабно і грубо, зникаючи часто у якихось таємничих справах в хтозна-яких закутках фабрики, звідки вертався з відстовбурченими кишенями, а часто з явно наповненим шлунком.
Еліас краде дуже природно і невинно; при цьому йому властива інстинктивна хитрість диких тварин. Його ніколи не ловлять на гарячому, бо краде він тільки тоді, коли випадає певна нагода; але коли вона вже випадає, Еліас краде неминуче і сподівано, як падає камінь, коли його впустити. Крім того факту, що застукати його важко, цілком зрозуміло, що карати його за крадіжки було б цілковито марною справою — для нього вони є таким самим проявом життя, як дихання і сон.
Можна замислитись над тим, що він за людина, цей Еліас. Може, він божевілець, незбагненний і позбавлений людської логіки, який потрапив у табір волею випадку. Може, він якась рудиментарна істота, пережиток, чужий нашому сучасному світові і краще пристосований до первісних умов табірного життя. А може, він є, натомість, просто витвором табору, тим, чим станемо ми всі, якщо не помремо тут і якщо табір не зникне раніше.
Частка істини є в усіх трьох припущеннях. Еліас витримав нищівну силу ззовні, бо фізично він незнищенний; він витримав руйнування зсередини, бо недоумкуватий. Отже, насамперед він — релікт, який вижив, бо найкраще пристосований, це приклад людини, яка найбільше надається до такого способу життя.
Якщо Еліас повернеться на свободу, він опиниться на маргінесі людського суспільства — у в’язниці або в божевільні. Але тут, у концтаборі, нема злочинців, ані божевільних; злочинців нема, бо нема морального закону, який можна переступити, і нема божевільних, бо поведінка наша чітко визначена, і кожен наш учинок, у свій час і на своєму місці, однозначно є єдиним можливим.
У концтаборі Еліас благоденствує і тріумфує. Він добрий робітник і добрий «організатор», і з такої подвійної причини його з певністю оминають селекції і поважають зверхники та товариші. Для того, хто не має надійних внутрішніх ресурсів, хто не вміє добувати з власного самоусвідомлення силу, необхідну для того, щоб вхопитися за життя, єдиний шлях до спасіння веде до того, чим є Еліас: до слабоумства та тваринячого лукавства. Усі інші шляхи ведуть в нікуди.
У зв’язку зі сказаним хтось, можливо, захоче робити з цього висновки, а може й встановлювати правила для нашого щоденного життя. Хіба нема серед нас Еліасів, більш чи менш подібних до нього? Хіба не бачимо ми навколо індивідів, які не мають мети в житті, позбавлених будь-якої форми самоконтролю та сумління? І вони живуть не всупереч цим своїм недолікам, а точно, як Еліас — завдяки їм.
Це серйозне питання, але ми його не зачіпатимемо, бо тут йдеться про табірні історії, а про людину поза концтабором було вже написано багато. Та одну річ ще варто додати: наскільки можливо судити ззовні і наскільки фраза ця взагалі може мати якесь значення, Еліас, правдоподібно, був людиною щасливою.