Жоден німець не міг забути, що ми були на іншому боці — на боці тих жахливих сіячів смерті, що борознили німецьке небо як господарі, недосяжні для загороджувального вогню, що трощили їхні споруди, перетворюючи обладнання на металобрухт, щоденно несучи руйнацію навіть у їхні домівки, раніше недоторканні домівки німецького народу.
А ми були вже занадто виснажені, щоб боятися по-справжньому. Ті нечисленні з нас, хто ще зберіг здоровий глузд і здатність судження, черпали з бомбардувань нову силу і надію; ті, кого голод ще не довів до безповоротної апатії, часто користувалися моментами загальної паніки і робили подвійно сміливі наскоки (адже крім прямої небезпеки від нальотів, крадіжки в умовах надзвичайного становища карались повішанням) на фабричну кухню та склади. Але більшість терпіла нову небезпеку і нові злигодні з незмінною байдужістю; то не була свідома покірність долі, а глуха закляклість приборканих побоями тварин, яким ці побої вже не завдають болю.
Для нас доступ у броньовані бомбосховища був заборонений. Коли земля починала тремтіти, ми очманіло і спотикаючись брели крізь їдку димову завісу аж до розлогих пустирищ, безплідних і брудних, які належали до території Буни; там ми нерухомо лежали один на одному, мов трупи, але відчуваючи миттєву насолоду від тимчасового спочинку тіл. Байдужими очима ми спостерігали, як навколо нас здіймаються стовпи диму і вогню; у перервах між вибухами, сповнених легкого погрозливого гудіння, відомого кожному європейцеві, ми підбирали зі сто разів стоптаної землі хирляві стебла цикорію чи ромашки і довго жували їх у тиші.
Після закінчення тривоги ми поверталися звідусіль на свої місця — німе, незліченне стадо, звикле до лютування людей та речей, — і знов бралися за свою звичайну, звично зненавиджену роботу, а тепер ще й явно марну і безглузду.
У цьому світі, що його з кожним днем дедалі глибше струшував дрож близького кінця, серед нових страхів і нових сподівань, в умовах періодичного посилення утисків, мені трапилося зустріти Лоренцо.
Історія моїх стосунків з Лоренцо водночас довга і коротка, проста і загадкова; це історія періоду і стану життя, що їх вже стерла наша теперішня реальність, і тому я не думаю, що її можна зрозуміти по-іншому, ніж так, як нині розуміють легенди і події найдревнішої історії.
Якщо йдеться про конкретні факти, то їх небагато: цивільний робітник-італієць впродовж шести місяців приносив мені щодня шматок хліба і залишок свого раціону; подарував мені свій полатаний светр; написав від мене листівку до Італії і передав мені відповідь на неї. За все це він не попросив, ані не прийняв жодної віддяки, бо був добрий та простий, і не вважав, що добро треба чинити задля віддяки.
Не варто думати, що це мало. Мій випадок не був єдиним; як вже говорилося, багато хто з нас підтримував різноманітні стосунки з цивільними і черпав з них засоби для виживання; але то були зовсім інші стосунки. Наші товариші говорили про це тим самим повним двозначності і натяків тоном, яким світські чоловіки говорять про свої стосунки з жінками: тобто, як про пригоди, якими вони мають повне право пишатися і які вони хочуть зробити предметом заздрощів інших, але які навіть для найрозбещеніших залишаються на межі дозволеного і прийнятного; тому некоректно і недоречно говорити про них з надто великим задоволенням. Так само розповідають про своїх цивільних «покровителів» і «друзів» гефтлінги: з показною стриманістю, не називаючи імен, щоб не скомпрометувати їх, а також і насамперед тому, щоб не з’явилися небажані суперники. Найдосвідченіші, професійні спокусники, як‑от Анрі, взагалі про це не говорять; вони оточують свої успіхи аурою двозначної таємниці і обмежуються натяками і недомовками, розрахованими на те, щоб створити серед слухачів невиразну і бентежну легенду про те, що вони тішаться милістю безмежно могутніх і щедрих цивільних. Це має конкретну ціль: слава везунчика, як ми вже згадували, приносить неабияку користь тому, хто вміє себе нею оточити.
Репутація спокусника, «організованого», викликає водночас заздрощі і насмішку, зневагу і захоплення. Того, хто прилюдно їсть «організований» харч, дуже суворо осуджують; це вважається не тільки очевидно нерозумним вчинком, але й великою безсоромністю і нетактовністю. Так само нерозумно і нахабно було б питати: «хто тобі це дав? звідки ти це взяв? як тобі це вдалося?» Такі запитання ставлять тільки Великі Номери, дурні і безпомічні невдахи, які не знають табірних правил; на такі запитання не відповідають, або ж відповіддю буде «Verschwinde, Mensch!», «Hau’ ab», «Uciekaj», «Schiess’ in den Wind», «Va chier» — тобто один з багатьох еквівалентів виразу «Забирайся геть», якими такий багатий табірний жаргон.