Дехто, буває, зосереджується на складних і терплячих розвідувальних операціях, намагаючись з’ясувати, хто є той цивільний або група цивільних, до яких примазався той чи той, а тоді різними способами пробує зайняти його місце. З цього виникають безконечні спори про першість, які невдатник сприймає з тим більшою гіркотою, що вже «оброблений» цивільний майже завжди є прибутковішим, а насамперед безпечнішим, за цивільного, який вступає з нами в контакт вперше. Цей цивільний вартує набагато більше, з очевидних емоційних і технічних причин: він вже знає основні правила «організації», усвідомлює її ризик, а крім того, він вже довів, що спроможний подолати кастові перепони.
Адже для цивільних ми недоторканні. Більш чи менш усвідомлено, зі всіма відтінками, від зневаги до співчуття, цивільні гадають, що нас прирекли на це наше життя і довели до цього нашого стану тому, що ми, мабуть, заплямували себе якоюсь таємничою і дуже серйозною провиною. Вони чують, що ми розмовляємо багатьма мовами, яких вони не розуміють і які для їхніх вух звучать гротескно, мов крики тварин; вони розуміють, що ми доведені до ганебного стану рабів, позбавлені волосся, честі та імені, що нас щодня б’ють і з кожним днем ми стаємо жалюгіднішими, а в наших очах вони ніколи не бачать проблиску непокори, віри чи внутрішнього сумиру. Вони знають нас як злодіїв і зрадників, брудних, обдертих і голодних, і, плутаючи причину з наслідком, вважають, що ми заслуговуємо на наш жалюгідний стан. Хіба наші обличчя можна розрізнити? Для них ми просто Kazett, однина середнього роду — концтабір.
Ясна річ, це не перешкоджає багатьом з них кинути нам іноді шматок хліба або картоплину, або ж після роздачі супу для цивільних на фабриці віддати свій казанок, щоб його добре вишкребли і віддали помитим. Вони йдуть на це, щоб не бачити навколо себе набридливих голодних поглядів, або ж через миттєвий імпульс людяності, або ж з простої цікавості побачити, як ми збігаємося звідусіль, б’ючись один з одним за шматок, по-звірячому нестримно, аж поки найсильніший його не вхопить і не пожере, а тоді всі інші, спіймавши облизня, шкандибають геть.
Так от, між мною і Лоренцо нічого такого не було. Якщо взагалі є якийсь сенс у тому, щоб з’ясовувати причини, з яких саме я, серед тисяч інших мені подібних, зміг витримати випробування, я думаю, що саме Лоренцо я завдячую тим, що нині я живий; і не стільки через його матеріальну допомогу, скільки через те, що його присутність, те, як він дуже просто і легко чинив добро, нагадувало мені, що все ще десь, поза нашим світом, існує справедливий світ, світ, якому все ще властива чистота і цілісність, світ незіпсований і не дикий, світ, якому чужа ненависть і страх; щось, що важко описати, якась далека можливість добра, задля якої все ж варто жити.
Персонажі, описані на цих сторінках, не люди. Їхня людськість глибоко похована, або ж вони самі її поховали під кривдами зазнаними і завданими іншим. Злісні і тупі есесівці, капо, політичні в’язні, кримінальники, великі і малі проміненти, аж до безіменних гефтлінгів-рабів та всіх щаблів безумної ієрархії, що її виробили німці, — усіх їх парадоксальним чином об’єднує те саме внутрішнє запустіння.
Але Лоренцо був людиною; його людяність була чиста і незаплямована, він перебував поза цим світом заперечення. Завдяки Лоренцо мені трапилося не забути, що й я сам людина.
Усіма нашими силами ми боролися, аби лиш не настала зима. Ми чіплялися за всі теплі години, при кожному заході сонця намагалися втримати його в небі ще трохи, але все було марно. Вчора ввечері сонце безповоротно занурилось у плетиво з брудного туману, коминів і дротів, а нині вранці вже зима.
Ми знаємо, що це значить, бо ми були тут минулої зими, а інші дізнаються про це швидко. Це значить, що протягом цих місяців, від жовтня по квітень, семеро з десяти серед нас загинуть. Хто не загине, страждатиме хвилину за хвилиною, впродовж кожного дня, день за днем — від самого ранку ще до зорі аж до вечірньої роздачі баланди йому доведеться весь час тримати м’язи напруженими, стрибати з ноги на ногу, плескати себе руками під пахвами, щоб витримати холод. Йому доведеться продавати хліб, щоб купити рукавиці, і витрачати години сну, щоб полатати їх, коли вони подруться. Оскільки їсти просто неба буде неможливо, нам доведеться споживати їжу в бараці, навстоячки, маючи всього лиш п’ядь підлоги на кожного, адже сідати на нари заборонено. У всіх відкриються рани на руках, а щоб перев’язати їх, треба буде щовечора чекати годинами, стоячи під снігом і вітром.