Вертгаймеру безглуздо на щось сподіватися — виглядає він на шістдесят років, у нього сильний варикоз, він вже майже не відчуває голоду. І все ж він лягає на нари погідний і спокійний, а коли його хтось питає, відповідає моїми словами; у ці дні слова ці є гаслом табору; я сам повторював їх, не вдаючись до подробиць, так, як почув їх від Хаїма, який в концтаборі вже три роки, а оскільки він міцний і здоровий, то дивовижно впевнений у собі; і я йому повірив.
На такій непевній основі я теж немислимо спокійно пережив велику селекцію жовтня 1944 року. Я був спокійний, бо мені вдалося достатньо себе надурити. Те, що мене не вибрали, було чистим випадком і зовсім не свідчить про те, що впевненість моя була обґрунтована.
Месьє Пінкер теж наперед приречений — досить подивитись йому в очі. Він жестом кличе мене і з таємничим виглядом розповідає, що він дізнався, а звідки — не може сказати, що цього разу справді є новина: Святий Престол через Міжнародний Червоний Хрест… одне слово, він особисто гарантує, що ні для нього, ні для мене нема абсолютно ніякої небезпеки — адже на волі він, як відомо, був аташе бельгійського посольства у Варшаві.
Отож тим чи тим способом ці дні очікування — розповідь про яке створює враження, ніби воно виходило за всі межі людського терпіння — теж минають майже так само, як й інші дні.
Дисципліна в концтаборі та в Буні жодною мірою не ослабла, роботи, холоду і голоду вистачає, щоб без решти поглинути нашу увагу.
Нині у нас робоча неділя, Arbeitssonntag: працюємо до тринадцятої, тоді вертаємося в табір, щоб прийняти душ, поголитися, відбути загальну перевірку на коросту та воші, а на роботі якимось таємничим чином ми всі дізнаємося, що селекція відбудеться нині.
Новина ця, як завжди, дійшла до нас в оточенні ореолу суперечливих і мало вірогідних подробиць: нині вранці була селекція в лазареті; частка відібраних була сім відсотків від загальної кількості, тридцять, п’ятдесят відсотків від кількості хворих. З комина крематорію в Біркенау вже десять днів іде дим. Мають зробити місце для величезного транспорту в’язнів, який прибуває з Познанського ґетто. Молоді кажуть молодим, що виберуть самих старих. Здорові кажуть здоровим, що виберуть тільки хворих. Спеціалістів не вибиратимуть. Німецьких євреїв не вибиратимуть. Малих Номерів не вибиратимуть. Виберуть тебе. Мене не виберуть.
За розкладом, починаючи рівно з тринадцятої, фабрика порожніє, і безконечна сіра лава протягом двох годин суне повз два контрольні пункти, на яких, як щодня, нас рахують і перераховують, і повз оркестр, який дві години без перерви грає, як щодня, марші, у крок з якими ми повинні входити і виходити.
Здається, що все іде, як щодня, комин кухні димить, як звикле, вже починається роздача баланди. Але потім чути дзвін, і всі розуміють, що почалося.
Бо дзвін той дзвонить завжди на світанку, на підйом, але коли він дзвонить посеред дня, це означає Blocksperre, зачинення в бараках, а це буває під час селекції, щоб ніхто її не уникнув, а коли селекціонованих забирають у газові камери, щоб ніхто не бачив, як вони відбувають.
Наш блоковий староста знає свою справу. Він впевнився, що всі повернулись, зачинив двері на ключ, роздав усім картки з номером, ім’ям, фахом, віком та національністю і наказав роздягтися догола, залишивши тільки черевики. Отак, голяка і з картками в руках, ми чекатимемо, аж поки комісія прийде в наш барак. Наш барак номер 48, але неможливо передбачити, з якого барака почнуть — номер 1 чи номер 60. У кожному разі принаймні годину ми можемо бути спокійні, і нема причини, чому б нам не залізти на нари під ковдри, щоб зігрітися.
Багато хто вже дрімає, коли вибух криків, лайок і ударів свідчить про те, що комісія вже тут. Блоковий староста і його помічники стусанами і криками женуть перед собою, починаючи з глибини приміщення, юрму зляканих голих людей і запихають їх в Tagesraum, що править за канцелярію. Tagesraum — денне приміщення — це кімнатка сім метрів на чотири; коли всіх туди вже загнали, там стає неймовірно тісно від теплої, стиснутої людської маси, яка проникає у всі кутки і заповнює весь простір так, що аж скриплять дерев’яні стіни.
Тепер ми всі у Tagesraum, і нема не тільки часу, але й місця, щоб боятися. Відчуття, що на тебе зі всіх боків тисне гаряча плоть, досить особливе і зовсім не прикре. Треба задерти високо ніс, щоб мати чим дихати, і пильнувати, щоб не пом’яти або не загубити картку, яку тримаєш у руці.
Блоковий староста зачинив двері між денним та спальним приміщеннями і відчинив двоє інших дверей, які з денного та спального приміщень ведуть назовні. Тут, перед цими двома дверми стоїть арбітр нашої долі, підофіцер СС. Праворуч від нього стоїть блоковий староста, а ліворуч — квартирмейстер барака. Кожен з нас, вийшовши голяка з Tagesraum у холодне жовтневе повітря, має пробігти тих кілька кроків між двома дверми, підійти до цих трьох, віддати есесівцю картку і повернутися всередину через двері спального приміщення. За ту частку секунди, що минає між цими двома траєкторіями, есесівець, оглянувши спочатку обличчя, а потім спину, вирішує долю кожного і передає картку чоловікові праворуч або чоловікові ліворуч, і це означає життя або смерть кожного з нас. За три-чотири хвилини барак з двома сотнями людьми «готовий», а пополудні «готовий» і цілий концтабір з дванадцятьма тисячами людей.