У кишені у мене картка з Arbeitsdienst, де значиться, що гефтлінг 174517, як спеціалізований робітник, має право на нову сорочку і труси, і його будуть голити щосереди.
Розтерзана Буна лежить під першим снігом, мовчазна й застигла, мов велетенський труп; щодня гавкають сирени повітряної тривоги; росіяни вже за вісімдесят кілометрів. Електростанція не працює, метанолових колон більше нема, три з чотирьох ацетиленових газометрів підірвані. У наш концтабір щодня безладно прибувають в’язні, «повернені» з таборів східної Польщі; меншість посилають на роботу, а більшість потрапляє у Біркенау, а звідти — у комин. Раціон скоротили ще більше. Ка-Бе переповнене, Е-гефтлінги принесли в табір скарлатину, дифтерію і висипний тиф.
Але гефтлінга 174 517 підвищили до посади спеціаліста, він дістав право на нову сорочку та труси і на гоління щосереди. Ніхто не може похвалитися тим, що розуміє німців.
Ми ввійшли в лабораторію, несміливі, недовірливі й дезорієнтовані, мов троє диких звірів, які пробрались у велике місто. Яка тут рівна і чиста підлога! Ця лабораторія дивовижним чином подібна до будь-якої іншої лабораторії. Три довгі робочі столи, на яких стоять сотні знайомих предметів. Скляний посуд сушиться в кутку, аналітична вага, сушильна піч, термостат Гепплера. Я відчуваю запах і здригаюся, немов мене вдарили батогом: це слабкий ароматичний запах лабораторії органічної хімії. На мить переді мною виник яскравий спогад — велика напівтемна зала в університеті, четвертий курс, м’яке травневе італійське повітря — і відразу ж щез.
Гер Ставіноґа призначає нам робочі місця. Ставіноґа — ще молодий напівполяк, напівнімець, з енергійним, а водночас смутним і втомленим обличчям. Він теж доктор, але не хімічних наук (ne pas chercher à comprendre), а мовознавства; проте якраз він завідує лабораторією. З нами він розмовляє неохоче, але незичливим не здається. Звертається до нас «месьє», це безглуздо і збиває з пантелику.
Температура в лабораторії просто чудова — термометр показує 24 градуси. Нехай нас поставлять мити скляний посуд, думаємо ми, або замітати підлогу, або переносити балони з воднем — будь-що, аби лиш залишатися в приміщенні, і для нас проблема зими буде вирішена. Зрештою, якщо поміркувати, проблему голоду теж буде неважко вирішити. Хіба вони будуть щодня обшукувати нас при виході? А навіть якщо так, то хіба обшукуватимуть щоразу, як ми попросимося в нужник? Очевидно, що ні. А тут є мило, є бензин, є спирт. Я пришию собі таємну кишеню на вивороті куртки і буду «комбінувати» з англійцем, що працює в майстерні і торгує бензином. Побачимо, яким суворим буде нагляд; але я в концтаборі вже рік і знаю, що якщо хтось хоче красти і добре постарається, нема такого нагляду і обшуків, які могли б йому в цьому перешкодити.
Тому, схоже, доля, йдучи незвіданими стежками, вчинила так, що ми троє, предмет заздрощів для десяти тисяч приречених, цієї зими не зазнаємо ні холоду, ні голоду. Це означає велику ймовірність того, що ми серйозно не захворіємо, що нічого собі не відморозимо і не підпадемо під селекцію. У таких умовах люди, не такі досвідчені в концтабірних справах, як ми, могли б спокуситися надією на виживання і думкою про свободу. Але не ми — ми знаємо, як це буває; усе це — дар долі, яким треба насолоджуватись негайно і якомога інтенсивніше, а що буде завтра — невідомо. Досить першої розбитої склянки, першої помилки у вимірюванні, першої неуважності — і мене відішлють назад знемагати під снігом і вітром, аж поки я теж не буду готовий до крематорію. Зрештою, хто може знати, що буде, коли прийдуть росіяни?
А росіяни прийдуть. Земля день і ніч двигтить у нас під ногами; слабкий, приглушений гул артилерії вже безперервно відлунює у порожній тиші Буни. У повітрі зависла напруга, очікування розв’язки. Поляки вже не працюють, французи знову ходять з високо піднятою головою. Англійці підморгують нам і тайкома вітаються, склавши вказівним і середнім пальцем літеру V — і не завжди тайкома.