Бригади верталися з роботи ще понад годину, глухо тупочучи дерев’яними підошвами по замерзлому снігу. Коли прибули вже всі команди, оркестр раптом замовк, і хрипкий німецький голос наказав мовчати. У несподіваній тиші почувся інший німецький голос, який довго і сердито промовляв у темному, ворожому повітрі. Врешті вивели приреченого і поставили в пучок світла від прожектора.
Уся ця сценографія, ця нещадна церемонія для нас не нова. Відколи я в концтаборі, мені довелося вже бути присутнім на тринадцятьох прилюдних повішаннях; але іншими разами йшлося про звичайні злочини — крадіжки на кухні, саботаж, спроби втечі. Нині ж ідеться про інше.
Минулого місяця підірвали один з крематоріїв у Біркенау. Ніхто з нас не знає (і, мабуть, ніхто ніколи не дізнається), яким чином це було зроблено; подейкують, ніби зробила це Зондеркоманда, особлива команда, приставлена до газових камер та печей, яку також періодично знищують і яку тримають суворо окремо від решти концтабору. Залишається той факт, що кілька сотень людей в Біркенау, таких же беззахисних і виснажених рабів, як ми, знайшли у собі силу діяти, зуміли вилити свою ненависть у конкретний вчинок.
Чоловік, який помре нині перед нами, був якимось чином причетний до цього бунту. Кажуть, що він підтримував стосунки з бунтівниками у Біркенау, що приніс у наш табір зброю, що одночасно готував заколот і серед нас. Він помре нині у нас на очах; німці, мабуть, не розуміють, що така окрема смерть, яку йому готують, смерть, гідна людини, принесе йому не ганьбу, а славу.
Коли німець скінчив свою промову, якої ніхто не зрозумів, знову почувся попередній хрипкий голос: «Habt ihr verstanden?» (Ви зрозуміли?)
Хто відповів «Jawohl»? Усі й ніхто — немов наша проклята покірність долі набирає окремої форми і відділяється від нас, стає колективним голосом над нашими головами. Але всі почули крик вмираючого, він проник крізь товсті, задубілі панцирі пасивності й покірності, проник у саму серцевину людського єства кожного з нас:
— Kameraden, ich bin der Letzte! (Товариші, я останній!)
Я б хотів мати змогу сказати, що хтось з-поміж нас, нікчемного стада, подав голос, що пролунав шепіт, якийсь знак підтримки. Але нічого такого не сталося. Ми так і залишилися стояти, згорблені й сірі, опустивши голови, і зняли шапки, лише коли нам наказав зробити це німець. Люк відчинився, тіло шалено загойдалося; оркестр знову заграв, а ми знову вишикувались колонами і пройшли повз шибеницю, на якій востаннє здригався вмираючий.
Стоячи біля підніжжя шибениці, есесівці байдужими очима дивилися, як ми проходимо: їхнє діло зроблено, і зроблено добре. Хай росіяни приходять — серед нас більше нема сильних людей, останній тепер висить у нас над головою, а для інших вистачило кількох метрів мотузки. Хай приходять росіяни — вони побачать тут тільки нас, приборканих і погаслих, гідних тільки смерті, яка сама нас знайде.
Знищити людину важко, майже так само важко, як і створити; це не було легко, це не було швидко, але вам, німці, це вдалося. І ось ми стоїмо тут покірно перед вами; вам більше нічого боятися з нашого боку — ні повстань, ні бунтівних слів, ані навіть осудливого погляду.
Ми з Альберто повернулися в барак, не сміючи подивитись один одному у вічі. Той чоловік, мабуть, був твердий, він, певно, був цілком іншого гарту, ніж ми, якщо ці умови, які зламали нас, його зламати не змогли.
Бо ми теж зламалися, ми переможені — нехай навіть ми зуміли пристосуватися, нехай навчилися знаходити їжу і берегтися від виснаження та холоду, нехай навіть ми повернемося звідси.
Ми віднесли менашку на нари, розділили її вміст, втамували щоденну лють голоду, а тепер знемагаємо від сорому.
Історія десяти днів
Вже багато місяців вряди-годи чувся гул російських гармат, коли 11 січня 1945 року я захворів на скарлатину і знову опинився в Ка-Бе. «Infektionsabteilung», інфекційне відділення, тобто кімнатка, справді дуже чиста, з десятьма нарами у два яруси; шафа, три ослони і сидіння з отвором для відра для тілесних потреб. І все це три на п’ять метрів.