Лікар був незвично веселий і здавався п’яним. Я знав його, то був освічений, розумний, егоїстичний і обачний чоловік. Ще він сказав, що всі без винятку отримають потрійну пайку хліба, з чого хворі явно зраділи. Ми почали його розпитувати, що буде з нами. Він відповів, що німці, ймовірно, покинуть нас напризволяще; ні, він не думає, що нас вб’ють. Він не надто старався приховати, що думає протилежне — вже сама його веселість була промовистою.
Сам він вже приготувався до походу; тільки-но він вийшов, як двоє молодих угорців почали жваво перемовлятися. Вони вже видужували, але були ще дуже ослаблені. Було зрозуміло, що вони бояться залишатися з хворими і думають вирушити зі здоровими. Це не був наслідок тверезого розмислу — цілком ймовірно, що і я теж, якби не почувався таким слабким, підкорився б стадному інстинктові; страх неодмінно заразний, і налякана людина насамперед намагається тікати.
За межами бараку в таборі чулася незвична метушня. Один з угорців підвівся, вийшов і за півгодини повернувся з купою брудного шмаття. Він, мабуть, вкрав його на складі, де були речі, які мали підлягати дезінфекції. Вони з товаришем гарячково одяглися, вбираючи одну ганчірку на другу. Видно було, що вони поспішають довести діло до кінця, поки страх не примусив їх передумати. Було безглуздо вважати, що вони, ще такі слабкі, зможуть витримати хоча б годину ходи, до того ж по снігу і в тих подертих шкарбанах, які вони знайшли в останній момент. Я спробував пояснити їм це, але вони глянули на мене і не відповіли. Очі у них були, мов у наляканих тварин.
Тільки на мить мені майнула в голові думка, що вони, може, мають слушність. Вони незграбно вилізли через вікно, і я побачив, як вони, мов безформні клунки, хитаючись, ідуть у ніч. Вони не повернулися; набагато пізніше я дізнався, що через кілька годин після початку маршу вони вже не могли йти далі, й есесівці вбили їх.
Мені теж, ясна річ, потрібна була пара черевиків. Але знадобилось десь з годину, щоб я зміг подолати нудоту, гарячку і млявість.
Пару взуття я знайшов у коридорі (здорові розграбували склад з взуттям хворих і забрали найкраще; гірші черевики, розбиті і розпаровані, лежали по всіх кутах). Там я зустрів ельзасця Космана. У цивільному житті він був кореспондентом «Ройтера» в Клермон-Феррані; він теж був збуджений і піднесений. Він сказав: «Якщо повернешся раніше від мене, напиши мерові Меца, що я скоро буду».
Усі знали, що Косман має знайомства серед промінентів, тому його оптимізм здався мені доброю призвісткою, і я скористався з нього, щоб виправдати перед самим собою свою пасивність. Я сховав черевики і повернувся в ліжко.
Пізно вночі знову прийшов лікар-грек з наплічником і в балаклаві. Кинув мені на нари французький роман: «На маєш, італійцю, читай. Віддаси, коли побачимось». — Я досі ненавиджу його за цю фразу. Він знав, що ми приречені.
І врешті, незважаючи на заборону, прийшов Альберто попрощатись зі мною через вікно. Ми з ним були нерозлучні, ми були «ті два італійці», і наші товариші-іноземці переважно плутали наші імена. Шість місяців ми ділили нари і кожен грам їжі, «організованої» поза раціоном; але він перехворів скарлатиною в дитинстві, а отже, я не міг його заразити. Тому він пішов, а я залишився. Ми попрощалися, багато слів не треба було, ми вже все розповіли один одному безліч разів. Ми не думали, що розлучаємось надовго. Він знайшов міцні шкіряні черевики у непоганому стані — він належав до тих людей, які відразу знаходять все те, чого потребують.
Він теж був веселий і впевнений, як усі ті, хто вирушав. Це було зрозуміло — мало статися щось велике і небачене, навколо нарешті проявлялася присутність якоїсь сили, яка не була силою Німеччини, майже фізично відчувалося, як хитається цей наш проклятий світ. Принаймні це відчували здорові, які, хоч і втомлені та голодні, могли рухатися; але очевидно, що ті, хто надто слабкий, голий або босий, відчуває і думає по-іншому, і нашу свідомість опанувало паралізуюче відчуття, що ми цілковито безсилі і полишені на ласку долі.
Усі здорові (крім кількох розважливих, які в останню мить роздяглися і залізли на нари в лазареті) вирушили у ніч на 18 січня 1945 року. Всього з кількох таборів їх було близько двадцяти тисяч. Майже всі вони загинули під час евакуації — і серед них був Альберто. Можливо, хтось колись напише їхню історію.