Інші хворі дивилися на нас з шанобливою цікавістю — хіба ми не знаємо, що хворим не можна виходити з Ка-Бе? А якщо ще не всі німці втекли? Але вони не сказали нічого — вони були раді, що хтось хоче спробувати.
Французи поняття не мали про топографію концтабору, але Шарль був відважний і міцний, а Артюр мав розважливий і практичний селянський глузд. Ми вийшли в морозний, туманний і вітряний день, сяк-так загорнувшись у ковдри.
Те, що ми побачили, не схоже було ні на яке видовище, яке я будь-коли бачив сам або про яке чув.
Тільки-но загинувши, концтабір, здавалось, уже розкладався. Води й електрики вже не було; під поривами вітру гупали розвалені вікна і двері, скрипіла відірвана з дахів бляха, а попіл зі згарища здіймався високо і далеко. Крім руйнувань від бомб, додалося діло рук людей: обірвані, схожі на скелети хворі, які могли ще рухатися, снували повсюди, спотикаючись, по твердій замерзлій землі. Вони лазили, мов черв’яки, по всіх порожніх бараках, шукаючи поживи і дров; з безумною люттю висаджували двері розцяцькованих кімнат зненавиджених блокових старост, куди ще вчора не мали доступу прості гефтлінги; неспроможні більше стримувати потребу, вони гидили повсюди, забруднюючи безцінний сніг, який тепер був єдиним джерелом води для цілого табору.
Біля спалених бараків, з яких ішов дим, до землі тулилися цілі гурти хворих, щоб хоч трохи зігрітися. Інші знайшли десь картоплю і тепер смажили її на жаринах пожежі, озираючись навколо лютими очима. Деякі зуміли розпалити справжнє вогнище і топили на ньому в знайдених посудинах сніг.
Ми з усіх сил поквапилися до кухні, але картопля вже майже скінчилася. Ми наповнили два мішки і залишили їх під наглядом Артюра. Серед руїн блоку промінентів ми з Шарлем знайшли нарешті те, що шукали: важку чавунну грубку з усе ще справним димарем; Шарль підігнав тачки, і ми повантажили її на них; тоді він залишив на мене завдання доправити її до бараку, а сам побіг до мішків. Там він побачив, що Артюр зомлів від холоду; Шарль повантажив обидва мішки собі на спину і заніс їх у безпечне місце, а тоді побіг допомогти другові.
Тимчасом я, ледве тримаючись на ногах, намагався якось пхати важкі тачки. Почувся гул двигуна, і в табір в’їхав на мотоциклі есесівець. Як завжди, коли ми бачили їхні жорстокі обличчя, я відчув, як мене заливає страх і ненависть. Тікати було вже пізно, та й я не хотів покидати грубки. Правила концтабору велять стати струнко і зняти шапку. Шапки я не мав, а ковдра сковувала мені рухи. Я відійшов на кілька кроків від тачок і незграбно вклонився. Німець проїхав, не помітивши мене, завернув за якийсь барак і зник з очей. Тільки пізніше я усвідомив, у якій був небезпеці.
Врешті я дістався до порогу нашого барака, і грубка перейшла в руки Шарля. Мені дух забивало від зусилля, перед очима танцювали чорні плями.
Тепер треба було її встановити. У всіх нас трьох руки геть заклякли, крижаний метал липнув до шкіри пальців, але треба було терміново розпалити пічку, щоб зігрітися і зварити картоплю. Ми знайшли дрова і вугілля, а також принесли жар зі спалених бараків.
Коли полагодили розбите вікно, а грубка почала випромінювати тепло, здалося, ніби в кожному з нас щось розпрямилося, а тоді Товаровскі (двадцятитрирічний тифозний напівфранцуз-напівполяк) запропонував іншим хворим пожертвувати нам трьом по шматку хліба за нашу працю, і всі погодилися.
Ще попереднього дня чогось подібного не можна було собі уявити. Табірний закон гласив: «з’їж свій хліб і, якщо можеш, також хліб свого сусіда», і тут не було місця для вдячності. Це вже точно означало, що концтабір помер.
То був перший людський вчинок серед нас. Гадаю, якраз в цей момент розпочався процес, завдяки якому ми, ті, що вижили, з гефтлінгів поступово знову перетворилися на людей.
Артюр оклигав від переохолодження, але відтоді уникав бувати на холоді; він взяв на себе турботу про грубку, варіння картоплі, прибирання в палаті та допомогу хворим. Ми з Шарлем розділили між собою різні справи надворі. Ще годину надворі було світло; наша вилазка дала півлітра спирту і банку пивних дріжджів, які хтось викинув на сніг; ми роздали варену картоплю і по ложці дріжджів на людину. Мені чомусь здавалося, що це може запобігти авітамінозу.
Запала темрява; у цілому таборі тільки в нашій кімнаті була грубка, чим ми дуже пишалися. Біля дверей товклося чимало хворих з інших відділень, але показна постать Шарля стримувала їх. Ніхто — ні ми, ні вони — не думали про те, що неминуче змішання з нашими хворими робило перебування в нашій палаті дуже небезпечним і що захворіти дифтерією в цих умовах означало певнішу смерть, ніж стрибок з четвертого поверху.