У мене склалося враження, що хворі вже занадто байдужі до всього, щоб прислухатися до моїх слів; але я дуже покладався на сумлінність Артюра.
Якщо відважним є той, хто з легким серцем йде назустріч серйозній небезпеці, ми з Шарлем того ранку були відважними. Ми розширили поле наших пошуків на табір есесівців, розташований відразу за електричною огорожею.
Табірні охоронці тікали, мабуть, дуже поспішно. Ми побачили столи, на яких стояли наполовину повні тарілки тепер вже замерзлого супу, який ми пожерли з величезною насолодою, келихи, все ще повні пива, яке перетворилося на жовтуватий лід, шахову дошку з розпочатою партією. У спальних приміщеннях було чимало цінних речей.
Ми завантажилися пляшкою горілки, різними медикаментами, газетами та журналами, і взяли також чотири чудові стебновані ковдри, одну з яких я досі маю у себе вдома в Турині. Не усвідомлюючи небезпеки, ми задоволено принесли до себе в палату плоди нашої вилазки, віддавши їх під опіку Артюра. Тільки ввечері ми дізналися, що сталося через якихось півгодини після цього.
У покинутий табір забрело кілька озброєних есесівців, які, мабуть, відстали від своїх. Вони виявили, що в есесівській їдальні отаборилося вісімнадцять французів. Вони методично вбили всіх пострілом в потилицю, розклали в ряд знівечені тіла на засніженій вулиці, а тоді подалися геть. Вісімнадцять трупів лишилися лежати там аж до приходу росіян; ніхто не мав сили їх поховати.
Зрештою, у всіх бараках на нарах подекуди лежали задерев’янілі трупи, яких ніхто і не думав виносити. Земля була занадто замерзла, щоб можна було викопати могили; чимало трупів скинули на купу в котлован, але вже з перших днів котлован був переповнений, і ми могли спостерігати це жахливе видовисько з нашого вікна.
Від дизентерійного відділення нас відділяла тільки дощана стіна. Тут було чимало померлих і чимало вмираючих. Підлога була вкрита шаром замерзлих екскрементів. Ніхто вже не мав сили вилізти з-під ковдри, щоб знайти їжу, а ті, хто зробив це раніше, не повернулися допомогти товаришам. На тих самих нарах, притиснувшись один до одного, щоб було не так холодно, якраз коло перегородки лежали двоє італійців; я часто чув, як вони розмовляють, але оскільки тут я говорив тільки французькою, вони довго не знали про мою присутність. Того дня вони випадково почули моє ім’я, яке Шарль вимовив на італійський манір, і відтоді не переставали стогнати і благати.
Звичайно, мені б хотілося їм допомогти, якби я мав засоби і силу, хоча б для того, щоб вони перестали настирливо репетувати. Ввечері, коли вся робота була виконана, перемагаючи втому і огиду, я навпомацки посунув брудним і темним коридором до їхнього відділення, несучи казанок з водою і залишки нашої сьогоднішньої баланди. Результатом було те, що відтоді ціле дизентерійне відділення день і ніч волало крізь тонку стіну моє ім’я, із закінченнями всіх європейських мов, супроводжуючи його незрозумілими благаннями, але я і так нічому зарадити не міг. Мені хотілося плакати і проклинати їх.
Ніч принесла нам паскудні несподіванки.
На нарах піді мною лежав Лакмакер, який вже перетворився на жалюгідну руїну. То був (принаймні колись) голландський єврей сімнадцяти років, високий, худий і тихий. Він хворів уже три місяці, не знаю, як це він уник селекції. У нього спочатку був тиф, а потім скарлатина; водночас виявилось, що в нього серйозний порок серця, а також страшні пролежні, і лежати він міг уже тільки на животі. При тому всьому він мав страшенний апетит; розмовляв він тільки голландською, і ніхто з нас його не розумів.
Можливо, причиною всього був той суп з капусти та ріпи, і Лакмакер зажадав дві порції. Посеред ночі він застогнав, тоді звалився з нар. Він намагався дістатися до відра, але був занадто слабкий, і впав на землю, голосно плачучи і волаючи.
Шарль увімкнув світло (акумулятор виявився доленосним), і перед нами відкрилася вся серйозність цього випадку. Нари хлопця і підлога були загиджені. У невеликому приміщенні сморід швидко ставав нестерпним. У нас був тільки мінімальний запас води, і не було ковдр, ані сінників на зміну. Бідолашний хлопчина був страшним джерелом інфекції; але, звісно, не можна було залишити його тут на цілу ніч, щоб він стогнав і тремтів від холоду посеред екскрементів.