Проте певне твердження я таки можу сформулювати: якби я не пережив період свого життя в Аушвіці, я б, імовірно, ніколи нічого не написав. Я не мав би причини, ані заохоти писати; під час навчання успіхи мої в італійській мові були посередні, а в історії — досить кепські, мене більше цікавила фізика та хімія, і зрештою я обрав для себе фах хіміка, який не має нічого спільного зі світом писаного слова. Писати мене примусив саме концтабірний досвід; мені не треба було боротися з лінощами, стилістичні проблеми здавались мені сміховинними, я чудесним чином знаходив час писати, не витрачаючи на це навіть години своєї основної роботи — мені здавалося, що книжка ця вже у мене в голові, цілком готова, і я мушу тільки випустити її на волю, записати на папері.
Тепер минуло багато років, і книжка ця зазнала багатьох пригод; цікаво те, що вона знайшла своє місце як рукотворний спогад, але також як захисний бар’єр між моїм цілком звичайним теперішнім і жорстоким минулим в Аушвіці. Кажу це з ваганням, бо не хочу, щоб мене мали за циніка: згадуючи нині концтабір, я більше не переживаю жодної бурхливої чи болісної емоції. Навпаки — на мій короткий і трагічний досвід в’язня наклався набагато триваліший і складніший досвід письменника-свідка, і сума вийшла безперечно позитивна; у своїй цілості це минуле зробило мене внутрішньо багатшим і впевненішим у собі. Одна моя знайома, яку в юному віці вивезли в жіночий концтабір Равенсбрюк, каже, що табір був її університетом; гадаю, я можу сказати те саме — переживаючи, а відтак описуючи ці події і розмірковуючи над ними, я багато чого дізнався про людей і про світ.
Проте мушу уточнити, що такий позитивний результат був долею, яка судилася дуже небагатьом — наприклад, з депортованих італійців повернулося додому тільки близько 5 відсотків, а багато з них втратили родину, друзів, майно, здоров’я, внутрішню рівновагу, молодість. Той факт, що я вижив і повернувся неушкодженим, зумовлений, на мою думку, головно тим, що мені щастило. Тільки незначною мірою відіграли тут роль попередні чинники, такі як мій досвід життя в горах і мій фах хіміка, який в останні місяці полону дав мені певні привілеї. Можливо, мені допомогла також моя цікавість до людської душі, яка ніколи не зникала, і бажання не просто вижити (яке було властиве багатьом), а вижити з конкретною метою — розповісти про всі ті речі, які ми бачили і які пережили. І, мабуть, важливим було також моє прагнення, яке я наполегливо зберігав, — завжди, навіть у найпохмуріші дні, бачити у своїх товаришах і у собі самому людей, а не речі, а отже, уникнути того тотального приниження та деморалізації, які привели багатьох до духовного краху.
Прімо Леві
Листопад 1976 року