Він увімкнув телевізор, на всю кімнату застугонів голос Бастера Френдлі.
— ...еге ж, друзі! Саме час для прогнозу погоди на сьогодні. Супутник «Мангуста» повідомляє, що особливо суттєві опади очікуються близько полудня, а тоді вони потрохи вщухатимуть, тому, друзі, якщо ви вже ризикнете...
Повз нього зашурхотів довгий нічний халат Айрен; за мить екран телевізора погас.
— Гаразд, здаюся. Зроблю, як скажеш. Наберу, що забажаєш; навіть несамовите сексуальне блаженство — мене так усе дійняло, що згодна на будь-що. Але яка в біса різниця?
— Набираю коди для нас обох, — сказав Рік і провів дружину назад до спальні.
Біля її адаптера настрою він набрав 594: приємне визнання розсудливості чоловіка в усіх життєвих ситуаціях. Біля свого адаптера настрою він набрав творчий і нестандартний підхід до роботи, хоча й не потребував стимуляції; його вроджений хист був настільки звичним для нього, що Рік міг не вдаватися до послуг штучного стимулювання мозку за допомогою «Пенфілда».
Він похапцем поснідав — багато часу витратив на суперечку з дружиною, — ретельно одягнувся, не забувши про «Аякс» — один із різновидів свинцевих гульфіків фірми «Маунтібенк», і піднявся на критий вигін на даху, де «паслася» його електрична вівця. Саме там хитромудра апаратура плямкала, симулюючи задоволення і вводячи в оману решту мешканців будинку.
Безперечно, деякі тварини сусідів також були муляжами, начиненими електронікою; він, зрозуміло, ніколи не пхав свого носа в цю справу, як і сусіди, які також ніколи не вивідували якихось подробиць щодо справжності його вівці. Годі було чекати більшої неввічливості, ніж запитання: «А ваша вівця справжня?» — що стало б вершиною невихованості так само, якби ви запитали, чи зуби, волосся або внутрішні органи вашого співрозмовника пройшли тест на автентичність.
Уранішнє повітря розливалося радіоактивними сірими порошинками, що затьмарювали сонце і кружляли довкола Ріка, норовлячи потрапити йому в ніздрі; тож доводилося мимохіть чмихати носом, відганяючи наліт смерті. Ну, можливо, це й занадто сильні слова для передачі того відчуття, що його охопило, коли він підіймався до невеличкої ділянки дерну, якою володів разом із надмірно великою квартирою нижче. Наслідки Остаточної світової війни потроху ставали менш загрозливими; всі, хто не зміг пережити пилюку, канули в небуття вже багато років тому, тож нинішній пилюці, вже значно слабшої дії, протистояли найбільш життєздатні створіння — теперішня пилюка хіба що нищила психіку і генетику людей. Незважаючи на його свинцевий гульфік, пилюка, безперечно, проникла всередину його тіла й осідала на шкірі, щодень забруднювала його організм своєю радіоактивністю, а він далі не наважувався на еміграцію. Наразі щомісячні медичні огляди підтверджували, що в нього все в нормі, що він є чоловіком, який не має проблем із репродуктивним здоров’ям в межах, дозволених законом. Але будь-якого місяця медогляд лікарів з поліції Сан-Франциско міг констатувати і протилежне. Адже під дією всюдисущої пилюки ряди спеціалів безперервно поповнювалися за рахунок ще вчорашніх нормалів. Гасло, придумане для рекламних щитів, телевізійної реклами і підхоплене урядовими мужами, спонукало: «Емігруй або дегенеруй! Вибирай і не чекай!» «Дуже точно»,— думав Рік, відчиняючи ворота невеликого загону і підходячи до своєї вівці.
— Я не можу емігрувати, — сказав він сам до себе. — У мене робота.
До нього обізвався власник сусіднього загону Білл Барбор; він так само, як і Рік, уже зібрався на роботу, але ще зайшов подивитися на свою тварину.
— А моя кобила, — заявив урочисто Барбор, — таки жеребна, — він показав на великого першерона, що витріщився кудись у далечінь. — І що ви на це скажете?
— Скажу, що незадовго матимете двох коней, — кинув Рік.
Він дійшов до своєї вівці; вона лежала і ремиґала, її насторожені очі дивилися на нього допитливо, чи не приніс він вівсяних пластівців. Удавана вівця мала вмонтований пристрій, що реагував на овес; побачивши злак, вона проворно спиналася на ноги і дріботіла до господаря.
— Із якого це дива вона жеребна? — запитав він Барбора. — Вітер допоміг?
— Купив високоякісної запліднювальної каліфорнійської плазми, — розповідав йому Барбор. — Маю зв’язки у Державному департаменті тваринництва. Пам’ятаєте отого інспектора, що оглядав Джуді минулого тижня? Там у них з нетерпінням чекають на появу лошати; моїй кобилі просто рівні нема.
Барбор ніжно потер кобилу великим пальцем по шиї, і вона схилила до нього голову.
— Не збираєтеся продавати свою кобилу? — запитав Рік.
Йому дуже хотілося коня, просто вже бога благав подарувати йому справжню тварину. Бо догляд за муляжем поступово деморалізує. З огляду на своє соціальне становище, він таки мусив це робити, оскільки у нього не було справжньої тварини. Він не мав іншого вибору. Навіть якщо він особисто не надавав цьому значення, то була ще дружина, Айрен, яка таки звертала на це увагу. І то неабияку увагу.
— Продавати коня — аморально, — мовив Барбор.
— Тоді лоша продайте. Бо тримати двох тварин — це ще більш аморально, ніж не мати жодної.
Барбор запитав спантеличено:
— І що ви хочете цим сказати? Багато хто має по дві тварини, навіть по три чи й по чотири, а такі, як Фред Вошборн, який володіє заводом з переробки водоростей, де працює мій брат, — навіть по п’ять тварин. Ви що, не читали статтю у вчорашній «Кронікл» про його качку? Вона вважається найважчою, найбільшою мускусною качкою на всьому Західному узбережжі, — очі чоловіка вкрилися поволокою, уявляючи живий скарб; він потроху входив у стан трансу.
Порившись у кишенях куртки, Рік видобув зім’ятий, зачитаний січневий додаток до каталогу «Сідні» «Домашні тварини і свійська птиця». Зазирнув у зміст, знайшов розділ лошата (див. «Коні, потомство») й уже знав середню державну ціну.
— Лоша першерона в «Сідні» я зможу придбати за п’ять тисяч доларів, — сказав він досить гучно.
— Аж ніяк не зможете, — заперечив Барбор. — Погляньте уважніше; оголошення надруковане курсивом. А це означає, що таких лошат вони не мають, але такою була б ціна, якби вони їх мали.
— Припустімо, — сказав Рік, — я плачу вам по п’ятсот доларів щомісяця протягом десяти місяців. Це повна ціна за каталогом.
Барбор промовив співчутливо:
— Декарде, ви не знаєтеся на конях; є причина, чому «Сідні» не має лошат першерона на продаж. Лошата цієї породи не переходять у руки інших власників навіть за ціною каталогу. Вони дуже рідко трапляються, і то навіть нечистокровні, — Барбор обіперся на їхню спільну загорожу й розмахував руками. — Джуді у мене вже три роки, і я ще жодного разу не бачив кобили першерона її рівня. Я купив Джуді в Канаді й особисто привіз її сюди, щоб хто не вкрав по дорозі. Бо ви привозите породистого коня в Колорадо чи у Вайомінґ, а там уже знають, що з вами зробити, щоб його у вас забрати. Чому? Бо до Остаточної світової війни існувало не більше сотні...
— Стривайте, — перебив Рік, — але якщо ви матимете двох коней, а я — жодного, то це стане порушенням усіх теологічних і моральних засад мерсеризму.
— Таж ви маєте вівцю; чорт забирай, ви можете досягти Підйому в особистому житті, а коли опануєте обидва принципи емпатії, то ваше наближення до мети стане досконало шляхетним. Якби ви не мали тієї старої вівці, тоді б я, може, і зрозумів логіку ваших міркувань. Звісно, якби я мав двох тварин, а ви не мали жодної, то я б завадив вам досягнути істинного злиття з Мерсером. Але всі сім’ї у нашому будинку... і скільки ж їх там, ну, близько п’ятдесяти: одна сім’я на три квартири, за моїми підрахунками... і кожен з нас має тварину. Ґрейвсон годує курча, — він показав рукою на північ. — Подружжя Оуксів тримає здоровенного рудого собаку, що гавкає вночі, — Барбор замислився. — Гадаю, Ед Сміт таки має кота у квартирі. Принаймні він так каже, хоча ніхто не бачив. Ну, можливо, він тільки так каже.
Підійшовши до своєї вівці, Рік нагнувся і заходився щось намацувати у густій білій вовні — хоча б руно було справжнім — аж поки не знайшов те, що шукав: прихований пульт управління механізмом. На очах у Барбора він зняв кришку і видобув пульт.
— Бачите? — запитав він у сусіда. — Тепер розумієте, чому мені так хочеться вашого лошати?