Помовчавши, Барбор відповів:
— Бідолашний. Ви ніколи не мали живої тварини?
— Ну, не зовсім так, — сказав Рік, зачиняючи кришку пульта управління електричною вівцею; випростався, обернувся і поглянув на сусіда. — Спочатку я мав справжню вівцю. Нам її подарував батько дружини, як тільки він емігрував. А тоді за рік, пам’ятаєте, я ще її відніс до ветеринара; ви саме були того ранку тут у загоні, коли я підійнявся сюди і побачив, що вона лежить на боці і не встає.
— Ну, ви їй допомогли тоді зіп’ястися на ноги, — пригадував Барбор, киваючи головою. — Так, ви допомогли їй підвестися, а тоді вона трохи походила і знову впала.
— У овець дивні хвороби, — мовив Рік. — Чи краще сказати, в овець багато хвороб, але їхні симптоми завжди однакові; вони не спинаються на ноги, а тому важко встановити серйозність їхньої хвороби, бо це може бути звичайне розтягнене сухожилля ноги або передсмертні муки, скажімо, від правця. Саме від цієї страшної недуги і померла моя тварина, від правця.
— Як? — запитав Барбор. — Тут на даху?
— Сіно, — пояснив Рік. — Лишень один раз я не зняв дроту з оберемка сіна; невеликий шматок дроту, і Ґраучо, саме так звали вівцю, подряпалася і заразилася правцем. Я відніс її до ветеринара, але там уже нічим не зарадили, і вона померла, тож я зателефонував до однієї з крамниць, що збуває механічних тварин, і показав їм фотознімок Ґраучо. Вони виготовили мені її копію, — він кивнув на ерзац-тварину, що лежала біля його ніг і ремиґала, далі уважно стежачи, чи не з’явиться хоч натяк на овес. — Чудова робота. Доглядаючи за механічною вівцею, я приділяю їй стільки часу й уваги, ніби справжній. Але... — він стенув плечима.
— Це трохи не те, — закінчив Барбор.
— Фактично. Відчуваю те саме, доглядаючи за нею; переймаюся нею, немов справжньою. До того ж вона іноді ламається, і тоді у будинку можуть здогадатися, що вона електрична. Шість разів віддавав її до майстерні; загалом, незначні пошкодження, але якби хтось із сусідів її побачив — наприклад, коли одного разу в ній розірвалася голосова стрічка, а потім щось заїло, і вона безперестанку бекала — то вже напевно зрозумів би, що це механічне пошкодження, — потім додав: — Хоча на фургоні з ремонту механічних тварин написано щось, на кшталт «ветеринарна клініка». А водій одягнений, наче справжній ветеринар, у білий халат, — раптом він поглянув на годинник, згадавши про час. — Пора мені на роботу, — сказав він Барбору. — Побачимося ввечері.
Поки Рік прямував до свого говеркара, Барбор вигукнув йому навздогін:
— Будьте певні, про нашу розмову я нікому з сусідів ні слова.
Зупинившись, Рік почав дякувати. А тоді його охопив дивний відчай, ота депресія, про яку весь час торочить Айрен, і він промовив:
— Не знаю. Робіть, як вважаєте за потрібне. Це вже не має значення.
— Але вони вас зневажатимуть. Не всі, але дехто точно. Ви знаєте, як люди ставляться до тих, що не піклуються про тварин; як до аморальних, а ще як до антиемпатичних. Ви розумієте, формально це не злочин, як вважалося одразу після Остаточної світової війни, але щось дуже схоже.
— Боже! — вигукнув скрушно Рік і розвів руками. — Я ж бо хочу мати тварину; навіть уже збираю гроші. Але ж самі знаєте, яка платня міського службовця...
«От якби мені знову пощастило на роботі, — подумав він. — Як це сталося два роки тому, коли за місяць вдалося вполювати чотирьох анді. Якби я знав тоді, що Ґраучо помре... але це було ще до правця. До дводюймового шматка обмотувального дроту, що, наче шприц, увійшов під овечу шкуру».
— А кота не хочете купити? — запропонував Барбор. — Коти — дешеві. Он, загляньте у каталог «Сідні».
Рік відповів стиха:
— Не хочу домашнього улюбленця. Хочеться чогось такого, що я вже мав, велику тварину. Вівцю, а якби міг дістати трохи грошей, то корову чи вола, або навіть, як у вас, — коня.
Премії за п’ятьох анді точно вистачило б. По тисячі доларів за штуку, і це без основної зарплати. За такі гроші я уже знайшов би собі тварину. Навіть якби оголошення у каталозі «Сідні» було надруковане курсивом. П’ять тисяч доларів... але спочатку ті п’ять анді мають прибути на Землю з якоїсь колоніальної планети. А це вже не від мене залежить. Я не змушу п’ятьох анді прибути на Землю, а навіть якби змусив, то є інші мисливці за головами в інших поліцейських відділках у всьому світі. А тим прибулим анді ще й треба поселитися у Північній Каліфорнії, а старшому окружному мисливцеві за головами Дейву Голдену — померти або вийти не пенсію.
— Купіть цвіркуна,— пожартував Барбор.— Або мишу. За двадцять п’ять баксів можна купити дорослу мишу.
— Ваша кобила може померти так само, як і моя вівця Ґраучо, без попереджень, — відповів Рік. — От прийдете сьогодні ввечері додому з роботи, а вона лежить на спині й дриґає в повітрі ногами, як ота комаха. Про яку ви казали, як отой цвіркун.
І Рік пішов рішучим кроком, тримаючи в руці ключ від говеркара.
— Вибачайте, якщо сказав щось образливе, — нервово кинув йому навздогін Барбор.
Мовчки Рік Декард відчинив двері говеркара. Навіщо даремно теревенити з сусідом? Треба налаштовуватися на роботу, на майбутній день.
Розділ 2
У порожнечу нежилої кімнати у велетенському занехаяному будинку, де колись мешкали тисячі людей, із єдиного телевізора густо сипалася реклама товарів.
У цій, тепер нічийній руїні, до Остаточної світової війни завжди підтримували порядок і чистоту. Будинок стояв у передмісті Сан-Франциско, звідки швидкісна монорейка легко доставляла пасажирів до центру міста; тоді весь півострів аж щебетав, як те дерево з безліччю пташок зі своїми радощами і скаргами, а тепер турботливі власники квартир або повмирали, або емігрували на планети-колонії. Переважно повмирали; війна таки далася взнаки, попри всі героїчні запевнення Пентагону і його самовдоволеного наукового васала «Корпорації Ренд» — фірми, що, власне, розташовувалася недалеко від цього будинку. Як і власники квартир, корпорація також кудись виїхала і, мабуть, назавжди. Але ніхто за нею не сумував.
До того ж нині ніхто вже не пам’ятав, з чого почалася війна і хто в ній усе ж таки став переможцем. Пилюка, що заразила більшу частину поверхні Землі, знялася невідь з якої країни, і ніхто, навіть держави, що ворогували під час війни, цього не передбачили. Спочатку, як не дивно, вимерли сови. Тоді здавалося майже кумедним, що тлусті, білі й пухнасті птахи з якихось причин лежали по всіх подвір’ях і вулицях; однак живі сови рідко коли потрапляли людям на очі, бо вони здіймалися у повітря лише з настанням сутінків. Проявом епідемій у середні віки були масові з яви мертвих щурів. А ця чума впала згори.
За совами пішли, безперечно, інші птахи, втім до того часу незвичайний феномен вже помітили та знайшли йому пояснення. Мізерні кошти на колонізаційні програми виділялися і до війни, але тепер, коли на Землі забули, який вигляд має сонце, колонізація вступила в абсолютно нову фазу. У зв’язку з цим головна зброя війни — Синтетичний Борець за Свободу — зазнала модифікацій; спроможний функціонувати на чужорідних для людини планетах гуманоїдний робот — власне кажучи, органічний андроїд — став таким собі мобільним допоміжним двигуном колонізаційної програми. Відповідно до законодавства ООН, кожен емігрант на свій вибір автоматично отримував у власність один із різновидів андроїдів, тож на початку 1990-х різноманітність їхніх моделей перевершила всі розумні межі, немов різноманітність американських автомобілів у 1960-ті.
І це стало вирішальним стимулом до еміграції: роботи-андроїди виступали в ролі пряника, а радіоактивні опади — у ролі батога. ООН якнайбільше сприяла еміграції та майже унеможливила перебування на Землі. Байдикування на Землі потенційно означало, що вас зненацька могли віднести до розряду біологічно небажаних індивідів, і ви ставали загрозою для чистоти прадавньої раси. Щойно на когось чіпляли ярлик «спеціала», як він, попри стерилізацію, вмить випадав з історії людства. По суті, такий громадянин переставав бути частиною людства. Разом з тим, то тут, то там люди ухилялися від еміграції; вони самі не могли пояснити такої ірраціональності. За логікою, кожен «нормал» мав би вже давно емігрувати. Очевидно, навіть ось такою спотвореною, Земля все одно залишалася для них чимось дуже близьким, і їм не хотілося її покидати. А можливо, еміграційні скептики вважали, що незабаром шатро пилу, яке нависло над Землею, все ж таки розсіється. У будь-якому разі, на Землі залишалися тисячі людей, більшість з яких гуртувалася у великих міських зонах, де вони мали змогу бачитись наживо і своєю присутністю підбадьорювати одне одного. Вони вважалися здебільшого здоровими. Але на додачу до них у фактично безлюдних передмістях траплялися також і незвичайні створіння.