— Братіє і сини мої люб’язні! Навчіться бути благочестивими діячами згідно з євангельським словом! Спонукайтеся на добрі діла ради господа! Язику стриманість, розумові смирення, тілу підкорення, гніву згуба!..
Князь київський стояв, лагідно схиливши голову. Мстислав Галицький тривожно оглянувся, помітив розтулені роти і невдоволення на обличчях. А митрополит говорив далі:
— Якщо ти чогось позбавлений, — примирись і не мстися! Якщо ненавидимий і гнаний, — терпи! Якщо зганьблений, — моли! Господь вказав нам перемагати ворога трьома добрими ділами: покаянням, слізьми і милостинею…
Мстислав обережно підійшов до чотирьох дияконів і шепнув:
— Грек з глузду з’їхав! Усе переплутав! Кому він про сльози і покаяння говорить? Адже князям говорить, а не челяді і смердам! Мерщій починайте будь-який псалом чи тропар, — кожному дам по барану!
Митрополит щось белькотав ще, а всі чотири диякони разом почали співати тропар, за ними підхопили всі протопопи та хлопчики низькими і тонкими голосами. Князівські тіуни оточили збентеженого митрополита і допомогли йому ввійти в князівську гридницю.
На верхню приступку сходів зійшов молодий князь ростовський Василько.
— Я прискакав з далекої півночі, від Ростова великого. Заради Руської землі і заради християн кажу я вам ось що. Прибули до нас спішні гінці від князя київського, Мстислава Романовича, кваплячи озброїти полки і поспішити на оборону Руської землі. Привів я своє невелике військо, а найсильніший з нас, князь суздальський Юрій Всеволодович, усе ще гадає: чи прийдуть татари до нього в Суздаль, чи обійдуть стороною? І тут я чую такі ж розмови; «Кожний хай дбає за свою голову!» А святий митрополит говорить слова, пристойні не воїну, а древньому старцеві перед кончиною, — про покаяння і сльози… Тихою лагідністю не зупинимо ворога, не вдержимо землі Руської…
— Правильно, правильно сказав Василько! — закричали у натовпі.
Народ невідомий і злий йде швидко, верхи… Треба з честю зустріти незваних гостей. Треба відбитись од них і притомити назавжди. Татари не крилаті, не перелетять через Дніпро, а якщо й перелетять, то, певно, сядуть, і ми тоді побачимо, що бог дасть.
— Приймемо їх на мечі й сокири!
— Так нехай наші стольні князі, — вів далі Василько, — пройдуть до гридниці князя Мстислава Романовича і за стародавнім звичаєм сядуть тісним колом на одному килимі й вирішать: чи зустріти поганих недругів слізьми й покаянням, чи випробуваними дідівськими мечами булатними?
— Правильно сказав князь Василько. Нехай так і буде! — закричали з усіх боків.
— А хто буде найстарший? Хто поведе полки? Я під рукою Мстислава Романовича не піду! — кричали з одного боку.
З другого підхоплювали:
— Нехай поведе рать Мстислав Мстиславович Галицький. Недарма його прозвали Удатний, він удачу принесе!..
Двадцять три князі пройшли до гридниці київського князя, щоб вирішити, що робити. Думали довго, а домовитися не змогли. Мстислав Удатний доводив, що треба напасти на татарський табір біля Лукомор’я. «Захопивши їхні товарища, ми збагатимо всіх. Тоді не тільки князь, а й простий ратник одержить здобич чималу».
Ця думка про похід до Лукомор’я багатьом сподобалась, але князі ніяк не могли обрати одного воєводу для всіх полків.
Тим часом із степу прибіг один з бродників. Він повідомив, що невідомі татари густо сунуть до Дніпра. Це прискорило рішення йти проти татар, переправляючись через Дніпро біля острова Хортиці.
Князі зійшлися на одному: кожний князь іде сам по собі з своєю раттю, ніхто нікому шляху не перебиває. Хто, щасливий, прийде перший до Лукомор’я і захопить татарський табір, той чесно повинен поділитися з іншими князями.
Всі поцілували хрест/ не порушувати клятви, і якщо хто з князів почне брань проти другого князя, то бути всім заодно проти призвідника. Потім поцілувалися між собою — тут Мстислав Київський і Мстислав Удатний підставили один одному потилиці.
Коли князі підвелися з килима, князь Василько був чорний від думи і турботи. Похмурий, він вийшов на ганок. Його очікував старий співак Гремислав.
— Добром ми не кінчимо, — сказав Василько. — Не так треба воювати. Не багатства татарського слід шукати, а так покласти ворогів, щоб більше не поворухнулись. А йти нарізно, коли кожний одвертає обличчя від іншого — це своєю волею накликати на себе біду.
Настав теплий вечір. Над княжими палатами сяяли ясні зірки. На дворі стояли довгі дубові столи, приготовані для обіду. Коли всі гості посідали на дубових ослонах і затихли, смакуючи князівські пироги і смажених лебедів, а отроки з палаючими факелами стали навколо столів, усі виразно побачили в червоному тремтливому вогні старого співака Гремислава, який сидів на верхній сходинці княжого ганку. Ніжно забриніли переборами дзвінкі гусла, а старий співак, підвівши до неба червоні западини очей, заспівав трохи надтріснутим голосом улюблену бувальщину.