Нові руські полонені розповідали, як ратники задоволені походом, численністю захопленої худоби: «Тепер одягнемося в кожухи, з волових шкур нові чоботи пошиємо…» «Де ж незліченна сила, татарська? Кипчацьких биків більше, ніж татар. Так, гіаняючись за ними, ми до Лукомор’я дійдемо, а табору татарського і не побачимо».
Один загін руських ішов стрункіше від інших; в ньому був військовий порядок, ратники йшли дружніше, не розходячись по степу. На ніч там завжди ставили коло з возів, висилали в усі боки розвідників. Це були полки київського великого князя Мстислава Романовича. Кияни йшли окремо від інших; половина була піших воїнів, половина їхала на важких конях-ратаях. Вони теж іноді зупинялися і висилали вершників збирати блукаючу в степу, відгодовану на весняних травах кипчацьку худобу. Потім вони варили в мідних казанах юшку з м’ясом і, попоївши, лягали спати до ранку.
Татари говорили, що коні урусів не такі верткі й витривалі, як татарські, що стріли урусів летять не так далеко, але уруси сильніші в рукопашному бою, коли вони б’ються сокирами з довгими руків’ями, і уруси стійкі й напористі.
Після кожної короткої сутички з руськими загонами татари тікали далеко в степ, ховаючись за горбами, вислизаючи ярами.
Томили душні дні, жодна хмара не пливла в небі, щоб заступити немилосердно палаюче сонце. Загони збивали хмари чорної куряви, в якій задихались і коні, і люди. Деякі загони звертали з дороги в степ і йшли цілиною, але й там розпечена земля розсипалася під ногами, і курява чорною хмарою нависала над військом.
У ці жаркі дні почали висихати струмки, і воїни бурчали: «Для чого нас погнали в степ шукати татар? Чи не час повертатися додому, забравши з собою кипчацький скот?»
Розділ дванадцятий
СУБУДАЙ-БАГАТУР ГОТУЄТЬСЯ ДО БИТВИ
Старий полководець провів два дні в роз’їздах, оглядаючи місцевість, вибираючи поле, вигідне монголам для битви.
Тричі прибували гінці на вмилених конях.
— Джебе-нойон відступає… Попереду йде загін довгобородих… Їх веде «багатур Мастисляб»… Разом з ними йдуть кипчаки хана Яруна… Він везе біля сідла на ремінці голову нашого тисячника Гемябека…
Останнього вечора напередодні бою Субудай повернувся в свою юрту на горбі, де біля рогатого п’ятихвостого бунчука були поряд встромлені в землю десять високих списів з бунчуками тисячників усього загону. Тепер весь тумен був зібраний і гудів гомінким табором на рівнині.
Субудай лежав на повстині. Його кістки нили. Він перевертався з одного боку на другий, Димлячи, догоряло багаття в юрті. Під закуреним повстяним склепінням слався дим, поволі виходячи у верхній отвір покрівлі. Бокові повстини юрти були відгорнуті, але крізь дерев’яні грати не віяло прохолодою. Нерухоме, гаряче повітря стояло над висохлою рівниною Калки.
Старий монгольський полководець не міг заснути і вслухався в невиразний гомін затихаючого табору. Крізь грати юрти він бачив вогні багать, які освітлювали багровими відблисками воїнів, що сиділи кружка. Долинали обривки розмов, одноманітний брязкіт залізного клинка об точильний камінь. Хтось заспівав:
Сердитий голос закричав:
— Замовчи! Накличеш чорного птаха біди!
Пісня урвалася. Десь почулися крики: «Стій! Хто їде?» Субудай насилу підвівся й сів. Наближався гомін натовпу і рівномірний тупіт коней… Увійшов тургауд.
— Приїхав Тохучар-нойон. Слідом за ним іде весь його загін — десять тисяч вершників.
— Навіщо вони мені?
— Нойон підіймається на горб, хоче тебе бачити.
Субудай, крекчучи і відкашлюючись, підвівся і вийшов із юрти. У півтемряві перед ним стояв високий воїн у залізному шоломі.
— Тобі милість вічного неба! Я приїхав прямо від золотої юрти поставити мій бунчук поряд із твоїм.
— Я без тебе досі справлявся з усіма, хто стояв на моєму шляху…
— Це всі монголи знають. Зараз я повинен говорити з тобою.
Обидва полководці ввійшли в юрту. Тохучар-нойон, опустившись на повстину поруч з Субудаєм, пошепки на вухо говорив йому про наказ Чінгісхана вирушити на захід, щоб розшукати монгольське військо, яке пішло вперед, і про лист великого кагана, що його везе спеціальний гонець.