Не забували в родині Янчевецьких Україну. «Мої рідні все життя залишалися вірними звичкам і спогадам свого дитинства і юності, — згадував В. Ян. — Тому в домашніх розмовах завжди було чути українські вирази, жарти, пісні, а за столом переважали борщі, вареники, галушки і деруни з вишкварками».
Директор класичної гімназії, прогресивний педагог, Григорій Андрійович прищеплює своїм учням не тільки академічні знання, а й дбає про їхні естетичні смаки, виховує в них почуття патріотизму, служіння народові. Відомо, що він був ініціатором гімназійних спектаклів, поставив «Едіпа» грецькою мовою, у якій, до речі, уперше виступив на сцені одинадцятилітній Василько; здійснив вистави «Аскольдової могили» і «Наталки Полтавки», де Григорій Андрійович зіграв роль Петра.
У всіх цих подіях, що відбувалися в родині та гімназії, активну участь бере майбутній письменник. Разом, із старшим братом Дмитром він виступає на вечорах, їздить на співанки, бігає до друкарні, де випускаються «Ревельские известия», і, зачудований дивом народження газети, проводить там години свого дозвілля. «Я люблю три шуми, — скаже він на схилі літ, — шум моря, шум школи і шум друкарських машин».
Чи не звідти, з тієї друкарні на Морській вулиці в Ревелі, виніс Василь Григорович любов до слова…
Однак про це потім. А поки що пригляньмося до гімназійних турбот Василя Янчевецького. Ось він, зачинившись в «дитячій», захоплено читає «Мандри Одіссея», «Острів скарбів»… а ось — серед рибалок, хуторян записує почуті від них оповіді, легенди, частину з яких згодом надрукує у «Ревельских известиях» під псевдонімами Садко, Крапка та іншими…
Уява хлопцева сповнена картин невідомих країн, островів, подвигів. Одного надвечір’я він разом із своїм товаришем таємно пробирається на борт судна, що відпливає до Бразілії, і тільки випадково, бо їх помітила прикордонна служба, не опиняється там. «Ревель був тихим старовинним містечком з кам’яними будинками під вузькими, дуже високими черепичними дахами, з старовинними лютеранськими кірхами, звідки линули журні, проте чарівливі звуки органа…» — з любов’ю згадуватиме Василь Ян.
У місті був гарний театр, де гастролювали такі знаменитості, як Антон Рубінштейн, Марія Савіна; щоліта сюди приїздив цирк Чіпізеллі, Анатолій Дуров зі своїм потішним «мишачим поїздом».
Григорій Андрійович часто влаштовував з учнями екскурсії по Балтійському узбережжю. А одного разу влітку разом зі своїм другом, директором Київської гімназії, що прибув до Ревеля а групою учнів, влаштував поїздку до Нарви, Дерпта (Тарту), Пскова, звідти маленьким двоколісним пароплавом по Чудському озеру. Зупинялися в Псковсько-Печерському монастирі, біля славетного «воронячого каменя», де відбулося Льодове побоїще, в якому Олександр Невський переміг німецьких псів-лицарів.
Життя ніби нарочито спрямовувало увагу юнака на історію. «У ці ж останні роки гімназійного життя я почав захоплюватися планами художніх творів, зокрема історичних романів, — значно пізніше розповідатиме Ян. — У мене був товстий зошит, до якого я записував раптові образи, сцени і сюжети майбутніх повістей. Туди ж я занотовував особливо вражаючі вирази та цитати».
Здавалося б, письменник уже зрів, формувався, робив перші кроки, перші серйозні заявки. Та не будемо поспішати, бо мине ще не один десяток літ, поки Василь Янчевецький стане Василем Яном, автором талановитих романів та повістей історичного ж таки жанру. Ще буде словесне відділення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, вірші, що їх молодий поет друкуватиме в тих-таки «Ревельских известиях», знайомство з Майковим, Полонським, Григоровичем, Лесковим… Разом із братом Василь видаватиме «Литературный сборник сочинений студентов СП университета» і читатиме, читатиме, читатиме…
Та ось закінчено навчання, у кишені заповітний диплом, перед молодим міщанином відкривається шлях до службової кар’єри. Він повертається до Ревеля, працює в Казенній палаті, батьки приглянули йому й наречену… Однак думки, помисли юнака зайняті іншим, він відчуває, що країна, де народився, зріс, зовсім йому невідома. Чиновник Василь Янчевецький захоплений мрією пізнати Русь, пішки помандрувати до Волги, через вятські ліси до Уралу, а там Сибір, Далекий Схід… «Восени 1898 року, холодного і дощового дня я вирушив у дорогу. В овечому селянському полушубку і високих юхтових чоботях, з брезентовою торбиною за плечима… де зберігалися кварта, мило, трохи їжі, білизна і заповітний зошит для дорожніх нотаток, я змішався з юрбою пішоходів.