— Зажди, бек-джигіте, поясни, в чім річ, які яджуджі-маджуджі?
Але джигіт стьобнув канчуком сірого жеребця і поскакав. Тільки курява хмаркою піднялась над дорогою і поволі попливла вбік, осідаючи на ріллі.
Курбане, синку, що це надумали беки, що їм від тебе потрібно? — приставала стара, сівши на землю біля порога.
— Сказилися, мабуть. І чого до цього часу не здохла наша Рижуха! Тоді б мене не викликали до хакіма. — Курбан попрямував до рудої кобили, яка скубла траву на межі. Кінець її недоуздка тримав маленький син Курбана, напівголий, в самих лише підкочених вище колін шароварах.
— Гей, Курбане-Кизик, що сталося? — кричали, підбігаючи, селяни, які працювали на сусідніх ділянках.
Курбан не відповідав. Іще нило все тіло від побоїв. Він погладив кобилу, розправив жалюгідну гривку і провів рукою по худющій спині з випнутими ребрами.
— Не сердься на нас, Курбане! Сам знаєш: собаки спочатку за кістку перегризуться, а там, дивись, знову рядком гріються на осонні, — говорили сусіди. — За воду рідний брат стане звіром. Ти скажи, Курбане, чого приїздив джигіт окружного начальника?
— Війна… — сказав глухо Курбан.
— Війна?! — повторили всі четверо і застигли.
— Яка може бути війна? — отямився один. — Хорезм-шах найсильніший володар світу, його тінь укриває всесвіт. Хто насмілиться воювати з ним?
— А чого вони від нас хочуть? Адже ми не воїни! Ми сіємо хліб, потім беки у нас його відбирають, ну і хай нас більше не займають.
— Що ж говорив джигіт?
— Усі, — сказав він, — підуть воювати, захищати нашу землю. У кого є кінь чи верблюд, повинні з ним з’явитися до бека.
А я заберу дружину та дітей і втечу з ними в гори чи в болота. Що мені захищати? Оці землі? Так вони ж не наші, а бекові. Нехай беки з своїми джигітами за них і б’ються!
— У хорезм-шаха є військо з найманих кипчаків. Це їхня справа воювати. Досі вони більше воювали з нами, хліборобами, і нам від них життя не було.
— А ось з’явилася потреба, так і вдалися до нас.
— Гей, дивіться. Ще нова біда!
Дорогою, здіймаючи куряву, швидко наближалися вершники, за ними гримотіли високими колесами чотири вози. Вони спинилися біля мазанки Курбана. З возів зіскочило кілька служителів з довгими білими палицями.
— Підійдіть сюди! — сказав один вершник. Курбан та інші селяни наблизилися, зігнувшись і склавши руки на животі.
— Ви мене повинні знати. Я окружний хасиб, збирач податків. Головний скарбник Мустафі розіслав наказ усім хасибам. Країні загрожує війна, на нас ідуть із степу язичники-татари. Якщо вони вдеруться на наші землі, то всіх переріжуть, худобу і хліб заберуть, і ми лишимося голі.
— А ми й так голі! — сказала стара мати Курбана.
— А прийдуть вороги, — вів далі хасиб-збирач, — то і голови втратимо. Значить потрібно багато і грошей, і хліба, щоб озброїти п’ятсот тисяч воїнів і всіх їх нагодувати. А для цього шах наказав зібрати податки.
— Ми всі податки нещодавно сплатили.
— Ви сплатили за цей рік, а тепер сплатите за наступний. Платити треба зараз. Почнемо з першого. Чий це дім?
— Мій, великий начальнику! — сказав Курбан-Кизик. — Мені платити нічим! Нічого в мене нема! Є тільки курка, але й та яєць не несе.
— Знаю наперед твої слова! Всі ви так говорите. Гей, молодці, огляньте добре будинок і особливо сарай.
Чотири джигіти пройшли по подвір’ю, оглянули сарай і город і повернулися ні з чим. Один тримав курку.
— Я даю тобі строку два дні. Сьогодні тобі всиплють п’ятдесят палок і битимуть кожного дня, доки ти не привезеш мені мішок пшениці. А потім твою ділянку землі віддадуть іншому, більш старанному хліборобові, який не стане відмовляти в допомозі хороброму війську.
Курбан-Кизик упав на землю.
— Я все зроблю, що захоче шах!.. Я поїду на моїй кобилі воювати з яджуджами і маджуджами. Я працюватиму, лагодитиму мости і дороги, але не бий мене на очах у моїх дітей і не вимагай хліба, коли його нема! У мене четверо дітей, маленьких, як таргани, і стара мати. Мені їх треба прогодувати, а чим — не знаю. Змилуйся, великий хасибе, — і він обіймав копита коня збирача і сам дивувався сміливості своїх слів і здавався собі таким нікчемним, як жук, а його руда кобила видавалась йому нещасною, як голодна собачина.
— Ти, я бачу, жартівник, Курбане-Кизик, — сказав збирач. — Ти ж знаєш, що великий аллах створив на вічні часи щаблі для людей: найвище за всіх поставив шаха, потім беків, потім купців і, нарешті, простих хліборобів. Кожен повинен робити, що йому належить, — шах наказує, а всі інші повинні коритись. А що повинен робити хлібороб-наймит? Працювати для бека і для шаха і давати їм хліб, скільки їм буде потрібно. Так приготуй мішок пшениці. Гаразд, сьогодні я тебе не битиму, ніколи. А завтра здеру шкуру.