Хасиб стьобнув коня і поїхав далі.
Коли уляглася курява після збирачів, що поїхали далі, і розійшлися засмучені сусіди, Курбан-Кизик став готуватися до від’їзду.
Він пішов у мечеть до мулли і до купця, що мав крамничку на повороті великої дороги. Він слухав розмови перехожих і переконався, що бек має рацію: скрізь говорили про війну і про невідомий народ. Він іде зі сходу; мабуть, це звичайні кочівники-киргизи, кара-китаї, чи уйгури, чи інше плем’я татар, яке розрослося після кількох урожайних років, коли худоба плодилась і не було буранів та пошестей.
Скрізь ширилися чутки, що воїни цього племені величезні на зріст — як півтори людини; їх не можна вразити ані мечем, ані стрілою і їм чинити опір марна річ. Єдиний від них порятунок — замкнутися за високими, міцними стінами міст або втекти у болота.
Курбан повернувся замислившись. Нарубав дрібно соломи і стеблин джугари, щоб нагодувати кобилу. Витяг заіржавлений уламок коси і прикріпив його до жердини — вийшов спис. Він побував іще в коваля, допоміг йому в роботі, тому що в кузні зібралося багато селян, які вирушали за викликом шаха до Бухари. Курбан, допомагаючи ковалеві, заробив дев’ять мідних дирхемів, так що міг купити у крамаря кілька дрібних обрізків баранини.
Увечері повернулася дружина Курбана, яка працювала цілий день на полі бека-землевласника. Вона зварила казанок каші з джугари і напекла коржів з шматочками баранячого сала.
Коли вся родина, посідавши навколо глиняної миски, мовчки почала їсти, Курбан, зберігаючи поважність глави сім’ї, непомітно оглянув кожного з присутніх.
Ось згорблена мати з сивими патлами, — від роботи в неї на спині виріс горб. Він пригадав, коли вона була молодою, смаглявою, вродливою, з чорними блискучими очима і задиристим сміхом. Праця під палючим сонцем на залитих водою полях, перетаскування важких в’язок джугари чи хмизу, безперервна праця зігнули її спину, придавили плечі.
Ось дружина, вже марніюча, з різкими зморшками, що вкрили гарне, ніжне обличчя. Цілими днями, зігнувшись, вона сиділа на підлозі над основою, поспішаючи виткати якомога більше тканини. Її руки стали жорсткими і пальці вузлуватими, як у старої жінки.
Четверо дітей, що сиділи поруч, квапляться схопити і проковтнути якнайбільше каші, і мати приділяє кожному по крихітному шматочку баранини. Старшому, Гассаиу, вже одинадцять років. Він просився поїхати з батьком до Бухари, щоб не тільки побачити надзвичайне місто, але й глянути на батька, як він з тонким гнучким списом, мечем і круглим блискучим щитом поскаче на шаленому коні.
Ще троє дітей: старша — підліток, вона вже соромливо затуляється кінцем хустки. Ось іще двоє малят. Вони сидять рядком на п’ятах і, уминаючи кашу, вимазали собі щоки. Що ж воно з ними буде?
Майже всю ніч Курбан не спав, обмірковуючи з дружиною, як вести господарство під час його відсутності, коли пускати воду на посіви, як покликати на допомогу сусідів, щоб зібрати врожай, і чим їх частувати у день допомоги.
— А якщо сюди прийдуть яджуджі? — запитувала дружина. — Куди нам тікати? І як нам потім з тобою зустрітись?
Курбан заспокоював дружину. Хіба можна уявити, щоб невідомі вороги з’явилися в Бухарі, у самому серці ісламу? Напевне, шах Хорезму збере своє могутнє військо і поведе його через кипчацькі землі, щоб зустріти і розгромити ворогів у степу, і тоді Курбан повернеться на доброму коні, і на поводі йтиме другий кінь з в’юками, повними різної воєнної здобичі — подарунків для всієї родини.
Рано-вранці Курбан сходив до найближчих ярів і привіз на кобилі стільки хмизу, що під купою сучків було видно тільки чотири ноги. Курбан порубав хмиз і склав його біля стіни рівною кладкою. Він іще раз наказав дружині й матері нікому не прохопитися про яму, вимазану зсередини глиною і обкладену соломою, в якій зберігався невеликий запас джугари і посівного насіння пшениці. Цього повинно вистачити надовго, а там і Курбан повернеться.
— Як же ти поїдеш у дальню дорогу? — голосили дружина й мати. — У тебе немає ні хліба, ні грошей! Ти з голоду впадеш у канаву разом з конем. Візьми нашу джугару!
— Нічого, не бійтеся, — відповідав Курбан. — Джигіта прохарчує дорога.
Розділ третій