Чінгісхан

Хаджі Рахім поклав на килим сумку, миску, кяшкуль і посох. Він покірно вийшов на середину кола між палаючими багаттями. Він став так, як це роблять дервіші в Багдаді, розвів руки, права долоня пальцями вниз, а ліва рука долонею догори. Якийсь час дервіш чекав. Махмуд-Ялвач заграв на сопілці жалібну пісеньку, що переливалася то як схлипування дитини, то як тривожний крик іволги. Музиканти тихо били в бубни. Дервіш безшумно рушив по колу, легко ступаючи по старих кам’яних плитах, і водночас почав крутитися, спочатку поволі, потім дедалі прискорюючи темп; його довгий одяг роздувався пузирем. Чимраз жалібніше й тривожніше співала сопілка, то замовкаючи, коли гуділи самі бубни, то знову починаючи схлипувати.

Нарешті, дервіш швидко закрутився на одному місці, як дзига, і впав ниць на долоні.

Нукери підвели його і поклали біля переписувачів. Чінгісхан сказав:

— Дарую бухарському танцюристові чашу вина, щоб розум повернувся в його запаморочену голову. А все ж наші монгольські танцюристи стрибають вище і пісні співають голосніше й веселіше. Тепер ми бажаємо послухати монгольських співаків.

На середину майданчика перед каганом вийшло двоє монголів, один старий, другий молодий. Схрестивши ноги, вони сіли один проти одного. Молодий заспівав:

Рідні табуни свої згадавши,
Землю б’ють з іржанням кобилиці,
Рідних матерів своїх згадавши,
Сльози ллють із зойком молодиці.

Всі монголи, що сиділи навколо тісною стіною, хором підхопили приспів:

Ох, мої ви скарби і слава!

Старий монгол в свою чергу заспівав:

Швидкість коней степових узнаєш,
Як промчиш, мов вихор, по курганах,
Міць джигітів степових узнаєш,
Як півсвіту пройдеш за каганом.

Знову всі монголи підхопили приспів:

Ох, мої ви скарби і слава!

Молодий співак виводив далі:

Коли сядеш на коня швидкого,
Враз наблизиш дальнії простори.
Коли знищиш ворога лихого,
Прийде край і розбрату, і горю.

Монголи знову повторили приспів, і старий монгол заспівав:

Кожен зна, хто бачив Чінгісхана, —
Світ не мав ще велетня такого,
Піднесемо ж славу Чінгісхана
І дарами, й співом перемоги!

— Віддамо ж славу Чінгісханові! — вигукнули монголи. — І сьогодні будемо веселитися! — підтримав натовп. Усі засвистіли, загукали, заплескали у долоні.

В середину кола пробралися танцюристи і вишикувались у два ряди лицем в лице. Під спів монголів і удари бубнів вони почали танцювати на місці, наслідуючи ведмедів, перевалюючись, притупуючи і спритно стукаючи один одного підошвами. Разом вихопивши мечі, вони заходилися високо стрибати, розмахуючи зброєю, блискаючи сталлю кинджалів у червоній заграві палаючих багать.

Чінгісхан, зібравши у широку п’ятірню руду бороду, сидів нерухомий і безмовний з палаючими, як жар, некліпаючими очима.

Танці і крики обірвались… Новий співак почав похмуру і урочисту пісню, улюблену пісню Чінгісхана:

Згадаймо,
Згадаймо степи монгольські,
Золотий Онон,
Голубий Керулен!
Тричі по тридцять
Монгольське військо
Втоптало в пил
Непокірних племен.

Ми кинем народам
Грозу і пломінь,
Посіємо смерть,
Чінгісхана сини.
Піски сорока
Пустель за нами,
Кров’ю убитих
Залиті вони.

«Рубайте, рубайте
Старих і юних!
Над всесвітом знався
Монгольський аркан!»
Так велів, повелів
У пожежах повсюдних
Рудобородий бич неба
Батир Чінгісхан.

Він сказав: «Вам роти
Я цукром напхаю!
Обгорну животи
Вам у шовк і парчу!
Все — моє! Все — моє!
Я страху не знаю!
Я весь світ
До сідла мого прикручу!»

Вперед, уперед,
Швидконогії коні!
Вашу тінь
Обганяє народів страх…
Ми не припиним
Стрімкої погоні,
Аж поки гарячих
Коней не скупаєм
В Останньому морі,
В незнаних краях…