Не зачіпали тільки дуже небагатьох осіб, на яких вказали зрадники — головний каді і шейх-уль-іслам.
Населенню було оголошено, що монголам дозволено проливати безкарно кров кожного, хто відважиться переховуватися в будинках, коли всіх жителів буде виведено в поле. Скориставшись із цього наказу, монголи зарізали багатьох мирних жителів.
Кипчацьке військо, що становило тридцять тисяч воїнів, разом з дружинами й дітьми, на чолі з дядьком хорезм-шаха, Тугай-ханом, вийшло з міста, щоб служити ворогам. Монголи наказали їм скласти зброю, обіцявши натомість видати монгольську. Вони оголосили, що кипчаки, вступивши на службу до Чінгісхана, повинні мати так само і вигляд монгольський. Тому їм вибрили півмісяцем волосся на голові. Для табору монголи приділили їм окрему долину. Там кипчаки поставили свої намети і розташувалися разом з сім’ями. А другого дня монголи раптом напали на них і всіх перебили, забравши майно. Ті, що лишилися живими, сказали про загиблих кипчаків: «У них не виявилось мужності ні для бою, ні навіть для втечі».
А цієї ж ночі з гарнізону, що сховався в цитаделі, виїхала тисяча одчайдушних джигітів на чолі з Алп-Ер-ханом. Вони сміливо пробилися крізь ряди монголів і, користуючись темрявою, зникли. Незабаром вони з’єдналися з військом Джелаль ед-Діна.
Решта захисників фортеці билася далі. Тоді монголи зруйнували греблі каналу Джакердіза, який мав майстерно зроблене з свинцю русло. Вода затопила околиці цитаделі й підмила стіни, і крізь обвали монголи проникли до цитаделі і перебили всіх, кого знайшли.
Із виведених у поле жителів монголи відокремили вмілих ремісників, щоб послати їх до себе в далеку Монголію. А ремісники славились виробом білого ганчір’яного паперу, парчі, шовкових, сріблястих тканин, хустин, дублених шкір, кінської збруї, великих мідних казанів, срібних і металевих кубків, ножиць, голок, зброї, луків, сагайдаків і багатьох інших коштовних речей. Всі найкращі майстри були віддані у рабство синам і родичам Чінгісхана і відправлені до Монголії, де вони потім утворили окремі ремісничі селища. Монголи й згодом не раз виводили з Самарканда різних ремісників і молодих, дужих робітників, так що надовго Самарканд і його область обезлюділи.
Після взяття самаркандської цитаделі Чінгісхан проїхав через місто, де скрізь купами лежали трупи, і повернувся до заміського палацу. Його тінисті сади зменшували спеку, якої не терпів монгольський владика. Жахливий сморід від трупів не дозволяв залишатися в місті, звідки повтікали жителі.
Розділ третій
ХОРЕЗМ-ШАХ НІДЕ НЕ ЗНАХОДИТЬ СПОКОЮ
Коли людина занепадає духом, то її кінь не може скакати.
В той час, як монголи грабували землі Хорезму, шах Мухаммед був далеко від них. Він вичікував дальшого перебігу подій, займаючи з невеликим загоном місто Келіф на річці Джейхуні.
— Моя мета, — говорив він, — не дати монголам переправитися через ріку Джейхун. Незабаром в Ірані я зберу величезне нове військо і тоді прожену оцих жахливих язичників.
На вершині скелі, що виступала кутом у ріку, здіймалася вузька башта, і до неї приліпились невеликі плоскі хатини. Старовинна кам’яна стіна оточила їх нерівним кільцем.
Тут у тузі й роздумах перебував хорезм-шах, На даху башти завжди стояв дозорець, поглядаючи на північ. В далечині на горбах вночі спалахували вогні, а вдень стовпи диму подавали сигнали про пересування ворожих військ.
Іноді Мухаммед сходив до ріки, де гойдалися незграбні човни з високо піднятими носами. Шах дивився на каламутну, стрімку воду, стиснуту скелястими берегами. Більша частина його війська поступово переправилася на другий бік Джейхуна, де на горбах виднілися будівлі стародавнього міста Келіфа. Колись непереможний Іскендер Дворогий і його воїни, прив’язавши до грудей надуті повітрям козячі шкури, переправлялися тут плавом через вузьку бурхливу ріку.
Коли почалась облога Самарканда, хорезм-шах двічі посилав допомогу обложеним: одного разу десять, вдруге двадцять тисяч вершників, але обидва загони не наважились дійти до столиці і знову повернулися до Келіфа, заявивши, що падіння Самарканда слід чекати кожного дня і їхня допомога нібито справді не допоможе.
До Келіфа прискакав Інаньч-хан з двома сотнями змучених і зранених вершників з загону, який втік уночі з Бухари. Татари наздогнали цей загін на березі Джейхуна, майже всіх перебили і лише небагатьом пощастило врятуватися. Серед уцілілих був Курбан-Кизик.