Парус наповнився вітром, човен гойднуло, і, поринаючи у хвилях, він став швидко віддалятися в бік туманних голубих гір.
Тепер у хорезм-шаха були порвані останні зв’язки з його батьківщиною і з вічно невдоволеними бунтівними підданцями. Йому більше не загрожували ні татарські наскоки, ні похмура тінь Чінгісхана. Сюди вже не доберуться невтомні Джебе і Субудай, які весь час переслідували Мухаммеда.
Тут, серед безмежної морської рівнини, можна буде з гіркотою згадати минуле, спокійно оцінити сучасне і, не кваплячись, обдумати майбутнє. На цілий місяць хорезм— шах забезпечений їжею: астрабадський правитель поставив у лощовині між піщаними горбами повстяну юрту, надіслав казан, мішок рису, баранячого сала, шкіряне відро, сокиру й інші необхідні речі. Тепер шах стане дервішем; він сам варитиме собі щодня їжу.
Човен був уже зовсім далеко, а Мухаммед все ще стояв, заглиблений у думи, потім ліг на сухий гарячий пісок і задрімав, пригрітий сонцем і обвіюваний легким морським вітром.
Шурхіт і шепіт примусили шаха прокинутись. Йому почулися слова: «Він великий, він дужий…»
Чиї голоси могли пролунати на цьому безлюдному острові? Знову вороги? Шах озирнувся. На горбі, серед кущів сивої трави, майнула й одразу ж сховалася голова в чорній овчинній шапці. У Мухаммеда з собою не було зброї, — лук, стріли і сокира були в юрті. Шах швидко піднявся на горб. Кілька чоловік у дранті, босоногі бігли через глинясту площадку, і серед них незграбно шкандибала на чотирьох обрубках якась страшна істота. «Я наказав астрабадському правителю доставити мене на зовсім безлюдний острів! Звідки ці люди?» — з тривогою Мухаммед попрямував до своєї юрти. Над нею звивався димок. На площадці перед юртою півколом сиділо близько десяти потвор. Що це були за обличчя, які майже втратили людську подобу! Розпухлі, червоні лев’ячі морди, з величезними наривами і виразками.
— Хто ти? — закричав один з цих невідомих. — Для чого ти прибув сюди? Нас звідусіль виганяють, ми зайняли цей острів.
— А хто ви?
— Ми — прокляті аллахом. Сьогодні ми приїхали на цей острів і тут будемо рибалити.
— Хіба ти не бачиш? Ми всі прокажені; іще живі, розвалюємося, як мерці. Дивись, ось у цього одвалилися всі пальці. У цього відпали ступні ніг і руки до ліктів, і він ходить рачки, як ведмідь. У цього витекло око, а в цього розпався язик, і він став німим.
Мухаммед мовчав і думав з тугою про човен, який чорною крапкою віддалявся до далекого берега.
— Ми всі молилися, щоб аллах допоміг нам. Він пожалів нас і прислав тебе.
— Чим же я можу допомогти вам?
Один з тих, що сиділи, підвівся. Він здавався сильнішим і вищим за інших і в руці тримав сокиру.
— Я шейх нашого братства, і тут, у царстві проклятих, всі повинні мені коритися. Хто не виконає мого наказу, буде забитий. Ти здоровий і міцний. Ми тебе приймаємо до нашої громади, і ти будеш таскати сіті, носити воду і дрова. Не всі з нас можуть це робити. У цій юрті, посланій нам аллахом, ми знайшли казан, рис, борошно, глечик з маслом і бараняче сало. Тепер ти житимеш з нами і скинеш свій одяг; його ми будемо носити всі по черзі, а тобі одяг не потрібний.
Мухаммед повернувся і, задихаючись, побіг до берега. Прокажені пішли за ним і, зібравшись на вершині горба, спостерігали. Хорезм-шах пройшов на піщану косу, зібрав там сухі гілки, викинуті морем, розклав багаття і розпалив вогонь. Стовп густого диму, клубочачись, потягнувся в небо. «Цей дим побачать з берега, сюди припливе човен і одвезе мене назад на землю, — бурмотів Мухаммед і думав тільки про човен, який загубився в туманній далині. — Хай там війна, хай там гасають татарські вершники, але там живі, здорові люди. Вони ворогують, страждають, плачуть, сміються, і жити серед них буде радістю після цього острова живих мерців».
Через п’ятнадцять днів, згідно з обіцянкою, до острова приплив човен. В ньому прибув з кількома джигітами полководець хорезм-шаха Тимур-Мелік. Не одразу пощастило знайти хорезм-шаха. Він лежав на березі зовсім голий. На голові в нього сиділа ворона і клювала очі.
Тимур-Мелік обійшов острів і знайшов переляканих прокажених, які сховалися в кущах. Він спитав їх, що трапилося на острові. Вони розповіли:
— Ми бачили, що всі, хто прибув у човні, кланялись до землі цій людині, яка залишилась на нашому острові, і називали її падишахом. А ми добре знаємо від стариків, що коли прокажений надягне одежу, в якій ходив шах чи султан, то хворий стане здоровим і рани його загояться. Тільки тому ми зняли одяг з цієї людини. Ми кликали його обідати з нами, приносили йому їжу, але він відмовлявся їсти, весь час палив багаття і лежав ось так мовчки, як зараз. Весь одяг його цілий. Ми переконалися, що ця людина не була султаном, тому що ніхто з нас не одужав.