Цілий день тягнулася пустинна рівнина, часом траплялися занедбані ниви. На дорогах зустрічалися люди то поодинці, то блукаючими ватагами. Дізнавшись, що Курбан звідти, з «долини скорботи і сліз», усі зупинялися і розпитували про долю Бухари, про втечу хорезм-шаха, запрошували до багаття, ділились коржами, спеченими в попелі, і жадібно слухали.
Курбан розповідав, як він бився один з кількома татарами, як він перебив усіх і як під ним забито коня. Тепер він плентається додому, не бажаючи нічого, аби тільки побачити стару тополю в тому місці, де арик повертає на його ниву, аби тільки знову приголубити своїх дітей…
Він, нарешті, сам почав вірити в свої розповіді, але мовчав про те, як він переносив падишаха з човна на берег, тому що всі проклинали Мухаммеда, який в годину горя покинув рідну землю. Віддавши народ на поталу монголам і татарам, він побоявся вмерти, як мученик-джахід на полі битви.
В одному місці Курбан побачив багато людей в яру, підійшов до них, і вони посунулись, давши йому місце біля вогню. Всі говорили про татар і зустрічі з ними.
— Ми з одного села. У нас трапилось ось що. Зібралися ми на вулиці чоловік з десять поговорити. Тут в’їхав у село татарин. Він поскакав прямо на нас і почав рубати людей одного по одному. Жоден з нас не наважився підняти руку на одинокого вершника. А хто встиг перелізти через огорожу, як ми, той врятувався.
— А ось що я чув. Наздогнав татарин одного чоловіка, який працював у полі, і не було в татарина ніякої зброї, щоб прикінчити його. Страшним голосом він закричав: «Поклади голову на землю і не ворушись!» І що ж! Чоловік ліг на землю, а татарин поскакав до другого свого коня, нав’юченого награбованим добром, знайшов меч і, повернувшись, забив чоловіка.
Так вони сиділи біля багаття і журилися з того, як страждає рідний народ, і дали Курбанові шматочки коржів і чашку гарячої води з намішаним борошном.
Раптом страшний, хриплий голос прокричав згори над ними:
— Ей, ви! Скрутіть один одному руки за спиною!
На горі, край яру, на рудому коні показався татарський вершник.
— Біда! Настав день нашої загибелі! — забурмотіли люди і заходилися знімати пояси й покірливо в’язати підставлені руки.
— Стійте! — сказав Курбан. — Адже він один. Невже ми не вб’ємо його і не втечемо?
— Ми боїмося!
— Коли ми самі перев’яжемо собі руки, він заб’є нас. Давайте краще уб’ємо його! Може, нам пощастить урятуватись.
— Ні, ні! Хто наважиться це зробити!
І всі, тремтячи, продовжували в’язати собі руки.
Курбан, схилившись і протягуючи перед собою клуночок, немов хотів піднести дар, видерся нагору по схилу і підійшов до татарина.
Вершникові вже було багато років. Сиве рідке волосся звисало з підборіддя. Обличчя, обпалене вітром, порили зморшки часу. Звужені очі видивлялися колючими осколками.
— Що це? — спитав вершник, схиляючись до простягнутого клуночка.
Курбан схопив його за голову й руку. Кінь сполохався і кинувся вбік. Курбан не відпускав татарина і волікся по землі, доки вершник не звалився. Тоді Курбан зарізав його ножем, як звик різати баранів.
Курбан підвівся й озирнувся. Хтось із тих, що були біля багаття, щодуху побіг геть, інші, причаївшись, визирали з яру. Потім підійшло двоє.
— Він уже не дихає, — сказав один, схилившись над татарином.
— Тепер треба чесно поділити все, що на ньому, — сказав другий і заходився здирати з забитого кожух, одягнений без сорочки на голе смагляве тіло.
Всі кинулися до коня і допомогли Курбанові спіймати його. Тут Курбан сказав:
— Ви беріть все, що хочете, а рудий кінь буде мій. Ви ж бачите, що це не монгольський, а наш, селянський, украдений кінь. На ньому я оратиму землю.
— Кинемо краще жеребок, — сказав один, намотуючи на руку повід коня.
— Дивись, татарин живий, він підводиться! — крикнув Курбан, і чоловік, злякавшись, кинув повід і побіг.
Курбан одв’язав і скинув на землю всі мішки і торбинки, які були на коні, крім однієї, найважчої. Скочивши в сідло, він крикнув:
— Які ви джигіти! Ви — перелякані жуки, що втікають від піднятої палиці. Коли б у вас були лев’ячі серця, то ми разом не тільки вигнали б усіх татар і монголів, але й усіх хорезм-шахів, султанів, беків і ханів, які загарбали наші землі. А ви — таргани, ховаєтесь у щілини і боїтеся кожного шурхоту! Звичайно, найнікчемніший татарин вас розчавить. Прощайте і згадуйте Курбан-Кизика, богатиря всесвіту! — Махнувши рукою, Курбан поскакав через поле.