Розділ шостий
КУРБАН ШУКАЄ СВОЮ РОДИНУ
Що ближче Курбан під’їздив до Бухари, то більше зустрічалося зруйнованих селищ і об’їдених трупів. Розжирілі собаки з одвислими животами поволі відходили гедь від трупів, волочачи хвости, і лягали, не гавкаючи.
У безлюдному місці Курбан розв’язав шкіряний мішок татарина, що лишився на сідлі, сподіваючись, що в ньому він зберігав награбоване золото. Там виявилось три звичайних ковальських молотки різної величини, терпуг, кліщі, клуночок з пшоном, шматок вареного м’яса і десяток коржів. Де ж золото? У згорненій ганчірці Курбан знайшов шкіряний гаманець. У ньому були гроші — не золото, а жменька срібних і мідних монет. Усе-таки й ці дирхеми пригодяться в хазяйстві, та ще зберігся за щокою золотий динар хорезм-шаха.
Біля деяких селищ на нивах уже працювали селяни. Вони скаржилися Курбанові, що тепер в ариках вода надходить неправильно й рідко, деякі поля засохли, на інших вода, розлившись, розмила зорані і засіяні землі. Скрізь утворилися нові яри.
Вже недалеко від рідного дому в одному безлюдному селищі Курбан зустрів знайомого селянина Кувонча. Той вказав на купу закуреного каміння і попелу.
— Ось все, що лишилося від мого будинку! — говорив Кувонч, сумно хитаючи головою. — Я ходжу навкруги і кличу моїх дітей, а вони не приходять. У той день, коли прискакали монголи, я був на полі. Я побачив дим, збожеволілих сусідів і побіг за ними, гадаючи, що й моя сім’я втекла з іншими. Коли я повернувся вночі, розшукуючи свій дім, — нічого не лишилося, крім оцього каміння й гарячого попелу. Я не знаю, чи монголи повезли моїх дітей, чи всі вони загинули в полум’ї… Але, може, вони ще повернуться?
Сповнений тривоги Курбан поїхав далі і вже у темряві опинився біля старої тополі, де відвідна канавка повертала до його ниви.
В арику текла вода. У німій тиші ночі, при блідому сяйві місяця він наблизився до будинку. Ворота подвір’я були розчинені навстіж. Він зіскочив з коня, поставив його під навісом і пішов до дверей будинку. Вони були забиті впоперек дошкою. Ні шурхоту, ні зітхання за дверима…
Навіть собака не зустрів його…
Курбан назбирав оберемок соломи і кинув коневі. Потім знайомими виступами стіни виліз на дах. Там ліг на купі старого стебла джугари. Засинаючи, він чув слова, сказані Кувончем: «Вони, може, ще повернуться?»
Рано-вранці, коли пройнятий холодним вітром Курбан перевертався на даху хатини, до нього долинув дивний звук, схожий на віддалений стогін. Курбан прислухався. Стогін повторився. Він линув знизу. Хто це стогне? Поранений татарами? Чи, може, вмираючий татарин?
Курбан зліз із даху і кинувся до коня. Той уже з’їв усю солому і нетерпляче перебирав ногами. Курбан витяг з шкіряної торбинки молоток. Висадивши двері хатини, він увійшов всередину. Там було темно. Він пошарив руками по лежанці і наткнувся на тіло. Обмацав обличчя і пізнав матір. Вона лежала, як мертва; тихий голос простогнав:
— Я знала, синку, що ти повернешся. Курбан не покине нас…
— А де інші?
— Всі втекли туди, до гір, а я лишилася сторожити дім, та зовсім знесилилась. Мене, певно, вважали за мертву і двері забили. Так, синку, тепер, коли ти повернувся, все поправиться…
Курбан знайшов горщик, приніс води з канавки, зібрав колючок. Він розпалив вогонь і поставив горщик, насипавши в нього пшона. В хатині стало світло й тепло. Мати лежала, худа і слаба, не маючи сил поворухнутися. Її ніс загострився, і сухі обтягнуті губи шепотіли:
— Ось ти й прийшов, синку!
Курбан одвів коня на пустир, стриножив його і залишив пастися. Поряд була його ділянка поля, такий клапоть, як долоня, — як з нього прохарчувати сім’ю? А ще доводилося віддавати половину врожаю власникові землі — беку! Ділянка вже заросла бур’яном. Далі тяглися знайомі ділянки сусідів. І вони поросли бур’яном, а людей ніде не було видно. Хатинка з сараєм старого коваля-заїки Сакоу-Кулі стояла вдалині, обгоріла, з закуреними стінами, а на деревах, що оточували дім, листя зів’яло і зморщилось від пожежі.
Але он одинока людина поволі йде полем, зупиняється, змахує кетменем, очевидно, виправляє канавку.
— Ойє! — гукнув Курбан.
Чоловік випростався, підніс руку до очей, вдивляючись.
— Ойє! Курбан-Кизик! — закричав він, і обоє швидко попрямували вздовж канавки назустріч один одному і простягнули руки, притулившись правим плечем. Це був сусіда, старий Сакоу-Кулі, який мав уже внуків.
— О, які часи! — сказав старий, утираючи руками очі.
— Чи здорова сім’я, чи жива корова, чи працює осел, чи плодяться вівці? — спитав Курбан.