Біля багаття на невеликому килимку сидів, підібгавши ноги, худорлявий похмурий туркмен. На загорілому бронзовому обличчі різко виділялися блискучі круглі очі. Поруч на килимку лежав прямий меч-кончар. «Де я бачив цього гордого джигіта? — думав Хаджі Рахім, спостерігаючи туркмена. — Безперечно, це «чорний вершник…»
На ньому був чорний чекмінь, чорна шапка, зсунута на потилицю, і поблизу стояв на припоні високий вороний кінь. Навколо багаття сиділо десятків зо два джигітів в обшарпаному одягу, але з чудовою зброєю у сріблі. На приведених полонених позирали одні насмішкувато, інші злісно.
Один із Д гітів зняв з чорного осла килимовий мішок і витрусив з нього в’язку коржів, торбинку з ізюмом, диню і шматок кислого сиру. Потім обережно поклав другий мішок з борошном і витрусив третій килимовий мішок. В ньому були пенал з чорнильницею, кілька книг і сувоїв і інструменти зброяра.
Джигіт з круглими очима взяв одну книгу, покрутив у руках, перегорнув кілька сторінок і сказав:
— Тут, мабуть, написано хадиси і настанови, якими довгобороді гладкі імами забивають голови своїм худим голодним учням.
— Ні, славний воїне, — відповів Хаджі Рахім. — Ця книга про великого Іскендера, завойовника всесвіту.
— Хотів би я послухати про цього хороброго вояку! Але тобі не залишилося часу. Зараз Азраїл понесе твою Душу.
Старий, який привів Хаджі Рахіма, одвів набік осла, не поспішаючи витягнув з-за пояса довгий тонкий ніж, яким м’ясники завжди ріжуть баранів, і схопив жорсткою рукою дервіша за підборіддя.
— Гей, діду, зажди різати! — крикнув хтось. — Наш начальник хоче дізнатися, що написано в інших книгах.
Напівзадушений дервіш прохрипів:
— В одній книзі описано подвиги славного барса пустелі Кара-Бургута, грози караванів…
— Зажди! Облиш його, старий!.. — сказав начальник ватаги й уважно почав перегортати книжку, розглядаючи малюнки, що зображували сутички воїнів.
Старий відштовхнув Хаджі Рахіма і, лаючись, одійшов.
Хаджі Рахім дивився на темне небо з яскравими зірками, на червоне потріскуюче полум’я багаття, на суворі обличчя присутніх, на пустельні піски навкруги і думав: «Звідки надійде порятунок? Якщо мене, бурлаку, ніхто не пожаліє, то ці воїни повинні жаліти хлопчика-зброяра, що вислизнув із мороку шахського підземелля. Але, навіть падаючи в безодню, дервіш не повинен сумувати: його плащ може зачепитися за виступ скелі або його підтримає крило пролітаючого орла…» А Туган поруч шепотів:
— Хіба ти не бачиш, що прийшов наш останній час?
— День ще не скінчився, — відповів дервіш. — Попереду довга ніч. Хто заздалегідь скаже, що вона принесе? «Чорний вершник» поклав книгу в жовтій шкіряній оправі на килимок перед собою і сказав:
— До ранкової зорі зосталося ждати недовго. Із стратою цього слуги невірних можемо не поспішати. Чи не послухаємо ми цього блукача, хай він нам розповість про подвиги якого-небудь сміливого богатиря.
Туган прошепотів:
— Невже, отакий принижений, стоячи на колінах, ти будеш їм розповідати? Не говори ні слова. Нехай вони краще заб’ють нас одразу!
— Потерпи, — відповів Хаджі Рахім. — Ніч довга, і майбутнє може стати незвичайним…
— Хай говорить! — сказали голоси. — Трапляється, що соловей у клітці співає краще, ніж на волі.
— Тоді слухайте, — почав Хаджі Рахім. — Я вам зараз розповім не про Дворогого Іскендера і не про Рустема і Зораба, а про славного степового розбійника Кара-Бургута і про туркменську дівчину Гюль-Джамал…
Зачувши слово «Гюль-Джамал», начальник ватаги пильно глянув на дервіша, брови його здивовано підвелись. Він ліг на правий бік; спершись на лікоть, він підпер щоку долонею і чорними блискучими очима став уважно вдивлятися у зв’язаного розповідача.
Розділ п’ятий
КАЗКА ХАДЖІ РАХША
Коли вона йшла мимо швидкою ходою, вона краєм своєї одежі доторкнулася до мене.
«Гюль-Джамал була бідною пастушкою у бідному аулі у великій туркменській пустелі, — почав говорити співучим голосом Хаджі Рахім. — Гюль-Джамал знала багато пісень.
Окрема пісенька у неї була, щоб вести ягнят на водопій; інша, спокійна і радісна, умовляла ягнят мирно пастися і далеко не розходитись.