Тільки їстівні продукти дедалі дорожчали, і городяни спішно закуповували і борошно, і пшоно, і в’ялений виноград, передбачаючи, що підвіз харчів припиниться. Люди збиралися на перехрестях і шепталися:
— Татари близько. Татари підходять великими силами. Татари обложать наше місто. Стіни високі, міцні, облога триватиме довго. Ми з’їмо всіх баранів і коней, а що буде потім? Куди сховатися, куди тікати?
Різні неймовірні чутки хвилювали і радували городян:
— Джелаль ед-Дін зібрав п’ятсоттисячне військо. Він уже наближався до Гурганджа. Він розбив велике військо татар, і вони втекли на схід…
Інші говорили:
— Татари покрутяться навколо стін і не зможуть їх взяти. Хіба можна взяти Гургандж? Вони підуть на північ. Старі люди це знають.
З міста почали вирушати каравани верблюдів. Замість в’юків обіч горбів висіли корзини: з них визирали жінки й діти, які виїжджали до туркменів у Мангишлак. Водночас до міста прибували інші каравани — і на конях, і на возах, і на ослах, — це поспішали сховатися за міцними високими стінами Гурганджа родини знатних беків, що втікали із своїх садиб.
На базарі стали зникати продавці коржів, закривалися пекарні. Ціни на баранів і коней зростали, навіть простий осел цінувався так дорого, як ще недавно коштував добрий кінь.
Монголи з’явилися перед містом несподівано, серед дня. Одразу ніхто навіть не збагнув, що трапилось. До південних воріт кочівники пригнали з степу гурт худоби. Стадо баранів і корів зупинилося біля мосту через канал, поки сторожі одержували з пастухів плату за пропуск до міста.
Раптом близько двохсот вершників, одягнених незвично, не схожих ні на туркменів, ні на кипчаків, виринули з клубів білої куряви, знятої стадом худоби. Ці вершники на невеличких, але прудких конях, почали тягти до себе на сідла баранів і відганяти решту худоби, вступаючи в суперечки і бійку з пастухами.
Потім вершники зарубали кількох пастухів, що сперечалися з ними, і, не кваплячись, насвистуючи і хльоскаючи батогами, погнали стадо назад, геть від міста; вони перейшли мостом через великий канал і поволі рушили далі.
У місті знялася тривога. Султан Хумар-Тегін послав тисячу кипчаків догнати зухвалих грабіжників і привести їх до нього живими для страти.
Розділ сьомий
КАРА-КОНЧАР ШУКАЄ КІНЦЯ КАЗКИ
Ходу принадливу жадаю знов побачить.
Своє віддам я серце за шепіт уст твоїх.
Рятуючись від монголів, Кара-Кончар пробирався пісками до ріки Джейхун. Вдалині розтягнутим цепом час від часу з’являлись монгольські загони. Всі вони рухались на північ, до Гурганджа. Доводилося завертати назад, у піски, робити довгі обходи, розпитувати випадкових кочівників, які з страху металися по Кзилкумах, тому що звідусіль насували монголи.
Разом з Кара-Кончаром їхало двоє зчорнілих від спеки туркменів у великих баранячих шапках — завжди похмурий хлопчик і бородатий дервіш.
Вночі, при тьмяному світлі місяця, подорожні прокрались непоміченими до берега ріки, що широко розлилася. Вони пройшли кабанячою стежкою крізь високий очерет і опинилися коло води. Кілька великих незграбних човнів— каюків з високо піднятими носами пливли мимо. В них видно було людей, коней, баранів. На крики й просьби пустити в човни звідти відповідали: «Аллах вам допоможе, у нас немає місця».
На одному човні відгукнулись:
— Правовірний не покидає правовірного у біді! — І рульовий скерував човна до берега. Він погодився довезти всіх до самого Гурганджа.
— Скільки ж ти хочеш за провіз? — спитав Кара-Кончар.
— Е, про що говорити! Сьогодні і гроші, і речі, і худоба — все не має ціни, все переплуталось. Ти зараз у біді, і я в такій самій біді: мій дім розгромили, сім’ю вирізали. Нащо мені і для кого збирати гроші? Пливіть!
Міцний великий човен забрав подорожніх і їхніх коней і швидко поплив, погойдуючись на каламутних хвилях широкого Джейхуну. Іноді на правому березі з’являлися монгольські роз’їзди. Тоді човен тримався ближче до лівого берега. Через чотири дні човен в’їжджав у широкий канал, що розтинав Гургандж на дві частини: старе місто, оточене високим муром, і передмістя, де будинки ховалися в тутових садах.
Кара-Кончар витяг з-за пояса шкіряний мішечок, затягнутий шнурком, відрахував десять золотих динарів і поклав їх на широку долоню власникові човна.