— Передтрачено, — буркнув Лонштайн. — Патрісіо не дуже вирізнивсь як бойскаут, а я знову маю няньчити цих смердючих тварюк, добре, хоч пінгвін дременув. Повідомляю: гриб досяг двадцяти одного сантиметра, абсолютно стандартний розмір, прийнятний у найкращих колах. Заходь, є гаряча кава.
— Дякую, полячко, — мовив Маркос. Відчинив дверцята і прощально махнув рукою.
— Я б хотіла приготувати тобі чай, — мовила Людмила.
Маркос нічого не відказав, але почекав її поряд із машиною й допоміг замкнути її, глянувши раз або два в глиб вулиці Хлодвіґа, білої від місяця й вільної від мурах. У тебе є ліфт, неймовірно, здивувалася Людмила. Слухай, таж я сноб, усміхнувся Маркос, але сама його квартирка спростувала це твердження, то був покруч чернечої келії і забігайлівки, всюди стояли брудні тарілки і склянки, на підлозі валялися книжки, а розвішані ковдри прикривали шпари в стінах. Ось він, телефон, і Маркос негайно скористався ним, щоб французькою мовою розповісти новини й дати вказівки Люсьєнові Вернею, сповістити деталі обміну доларів, які по телефону він називав динями, хоча такої ранньої години навряд чи котрийсь мураха міг слухати їх, Людмила на кухні ловила уривки фраз і шукала коробку з чаєм, неначе весь чай має бути в коробках, щоб задовольняти своє функціональне призначення, всяка телефонна розмова має бути зрозумілою, а все, що трапилося цієї ночі, має бути збагненним. Дурепа, дурепа, дурепа, тричі повторила собі Людмила, запхавши голову в якусь шафу, неначе мені було не досить чути його голос, знати, що він довіряє мені, що всі вони розмовляли в моїй присутності (Ґомес, щоправда, трохи менше), тепер я ще й лишилася тут, щоб слухати подробиці викрадення в п’ятницю ввечері. Хай йому біс, тут немає нічого, крім тапіоки і шматків сиру, чай, напевне, стоїть у взуттєвій шафі. Проте побачила чай у пляшці, де колись був м’ясний екстракт, і подумала, що тут знадобилася б систематика, чай — у коробці від чаю, Веремія — в шаблонах Арістотелевої логіки, кожна річ на своєму місці, як-от Андрес, що, напевне, спить із Франсиною або слухає платівки в стереофонічному шоломі, купленому для безсонних ночей. Бідолашка, подумала Людмила, Андрес раптом опинився десь далеко, зубожів, не становив елемента подій п’ятничного вечора, не брав участі в бійці на Савойській вулиці. Чотири роки запаморочливо скоротилися з усіма своїми днями і ночами, подорожами та іграми, подарунками і сценами, плачами і калейдоскопами, це неможливо, неможливо. Неможливо, проказала Людмила вголос і шукала чайничок, дерево не втрачає одразу все листя, тендітність — ось ім’я твоє, жінко. Тендітність чи слабкість? Дискусія для перекладачів, в усякому разі її називають жінкою, цей чай зітерся на порошок, і час теж зітерся на порошок, якщо він дозволить таке скасування, я прокинуся, я безперечно прокинуся, я дам себе підхопити миті й веселощам, надто веселощам, бо Веремія — весела і абсурдна, я нічого не тямлю в ній і саме тому прагну бути в ній, у цьому домі аж п’ять баночок перцю і жодного шматка цукру, ох, чоловіки, чоловіки, я зрештою знайду презерватив у коробці спагеті.