— Отже, з тією Іолантою було по-іншому? — нагадав той, ти знаєш, що був ворогом відступів і тому бентежився, коли інколи доводилось удаватися до них.
— Чому ти кажеш «та Іоланта»? — образився Лонштайн. — Ці буеносайресці не мають ніякого слуху, кляті гергекала. Вона звалась Іоланта і мала тоді галантерейну крамницю на вулиці Колехіалес, питання полягало в тому, чи зможемо ми зберегти пару, навіть не кажучи одне одному добрий день, зауваж, що в цій ідеї є зародки антропологічної мутації. Можливо, все могло відродитися спонтанно і внаслідок того, що ми не дивились одне на одного, ми могли б побачити себе такими, якими є насправді, а тим часом наша квартира скидалася на театр маріонеток, де одне заходить, а друге виходить, одне їсть опівдні, а друге о першій годині, окрім випадків, коли інколи нам обом кортіло поїсти о чверть на другу, і тоді ми накривали стіл і готували страви одночасно, інколи траплялися страшливі зіткнення, бо вряди-годи ми хапалися зразу вдвох за сільничку або сковороду, лише частка секунди вирішувала, хто виграє, а другий лишався з рукою в повітрі, а іншого разу, коли я здійснював акт дефекації, Іоланта зайшла, побачила мене й заявила після кількох тижнів мовчання: «Або ти вийдеш, або я нароблю на голову», а я навіть не знав, про чию голову йдеться — її чи мою, тож був змушений зупинити фекальний конвеєр. Зверни увагу, що сексуальне питання ми розв’язали єдиним методом, можливим тієї пори, тобто для кохання потрібні двоє, а це вже становило проблему, яку ми все-таки вирішили: щоразу, коли великий сліпий і чорний Бог стромляв свого списа, хтось один підходив до другого і клав йому руку на плече, той негайно корився. Варіанти, повторення, примхи ми виражали одним жестом, що його партнер розумів і шанував; то було справді страхітливо.