* * *
Розвиднялося й на вулиці Хлодвіґа, і Людмила, повернувшись із вологою губкою, побачила, як перше тьмяне світло мов розчинило в собі нічник, і заходилася протирати обличчя Маркоса, що заплющив очі й засинав горілиць. Людмила мовчки сіла на підлогу, тримаючи губку в руках, мов лампу в катакомбах; майже не ворухнувшись, спромоглася загасити нічник і дивилась, як у сутіні вимальовується вікно, в густій і теплій тиші кімнати лунали поодинокі неясні звуки світанку.
— Я не сплю, полячко, — мовив Маркос, не розплющивши очей, — я думаю, що в п’ятницю ми ступимо на нічийну землю, а ти ще й досі не знаєш навіщо.
— Цабе, — відказала Людмила, — але, по щирості, крім цього, я мало що розумію.
— У тому, що ми вчинимо, немає нічого оригінального, як не брати до уваги досить дивного географічного становища і своєрідного ефекту помноження. В обмін на Цабе керівники п’яти або шести країн мають звільнити кількох наших товаришів. Це, як бачиш, не новина, хіба що для нас, бо тут здіймуть страшенний галас із причин національного престижу; це щодо безпосереднього майбутнього, а я кажу собі, що ти живеш і працюєш тут. Подумай про це.
— Звісно, я живу тут, але тільки задля своєї роботи, тобто моє життя — зміна комедій, сьогодні я трохи слов’янка, а завтра буде драма Піранделло або водевіль із танцями та музикою. Так, безперечно Париж. Буде важко пристосуватися до чогось іншого, але в принципі я вже звикла, знаєш, поміняти роль не дуже важко.
— Може, й так, але я однаково мав тобі сказати. Інші передбачили різні можливості: Патрісіо й Сусанна мають друзів у Лувені, Ґомес може жити в будинку батька-матері Моніки в Люксембурзі, Ередіа має криївки майже всюди, Ролан і решта французів ветерани і грають на своїй території.
— А ти?
— Гаразд, це не проблема, Лонштайн тим паче. Бідолаха, йому доводиться непереливки, бо він не має нічого спільного з цим, хіба що пов’язаний способом, якого ніхто до ладу не розуміє, навіть він. Зрештою, полячко, ти попереджена.
— У тебе ще й досі кров на вустах, — промовила Людмила, ставши навколішки поряд із ліжком і витираючи Маркосу рот вологою губкою. Коли він нарешті подивився на неї в непевному світлі простирадл, Людмила всміхалася чомусь, що могло бути чим завгодно, далека і близька від руки, яка обтирала рот, тіла, яке сповзало на Маркоса, коли він обняв її й поцілував між груди, а вона ткнулась обличчям у море кучерявого волосся, легенько покусуючи його й нетямлячись у непевному запаху мила і втоми.
* * *
На певному рівні безладдя той, ти знаєш, почав усвідомлювати, що він певною мірою присилуваний до спонтанності, в мить упорядкування документів (годі описати оту величезну скриню або миску, до якої він клав свої так звані карточки, хоча насправді то були будь-які клаптики паперу, що потрапляли йому до рук) сталося так, що деякі папери, які свого часу видавалися йому значущими, огидно змаліли, натомість різні дурниці, скажімо, про те, як їсть Мануель, або що сказала Ґладіс про якусь зачіску, заповнювали його миску й голову так, наче-були-викарбувані-на-бронзі. Той, ти знаєш, примружив очі й припустив, — у цьому аспекті йому годі було дорікнути, ніби він ідіот, — що забуття і пам’ять — теж ендокринні залози, як, скажімо, гіпофіз та щитовидна залоза, і є регуляторами лібідо, які порядкують широкими зонами сутіні і блискучими гранями, щоб повсякденне життя не надто ламало собі карк. Мірою можливого він намагався приколоти своїх комашок у певному порядку, і Лонштайн, єдиний привілейований, що мав відносний доступ до миски або скрині вирізок, зрештою висловив гадку, що разом вони становлять послідовну Веремію, веремійну прелюдію, людію і постлюдію, задовільну причинність, скажімо, пінгвін з’явився на своєму місці й потрібної миті, головна деталь. Лихо ставалося тоді, коли той, ти знаєш, натрапляв на карточки, які годі було ідентифікувати, треба було бачити, як він стискав собі скроні великими пальцями, а потім казав: не знаю, здається, це стосується Ередіа, а може, Ґомеса з Монікою, почекай трохи, і крутив картонку на всі боки, лаючи самоцензуру й південноамериканську сором’язливість, бо завжди або майже завжди опинявся на ковзкому ґрунті; той, ти знаєш, прагнув наслідувати рабинчика й нічого не замовчувати, за доказ править те, що він написав, що тут і саме тому залози починають виділяти забуття, але була й ще одна річ, яку перший помітив Лонштайн: виготовляючи карточку, той, ти знаєш, одразу і фальшував її, факти мали тенденцію одягатись у слова, інколи вже годі було з’ясувати, хто зробив те або те і кому, згодом той, ти знаєш, міг стверджувати, що він спішив або мав доповнити інформацію, проте Лонштайн із жалем поглядав на нього і хотів знати, чому в певному пункті, на певній карточці все або стало сірим, як печальна сова, або іскриться, мов велика ікебана. Зрозумій, тут не так уже й просто, кричав у відчаї той, ти знаєш, зрозумій, хай йому біс, описати естетично, навіть не викривлюючи правди, — це одне, а відокремити еротизм та супровідні йому риси від естетики — річ зовсім інша, бо, якщо лишити естетику на місці, ти не вийдеш за межі літератури, ти полегшиш собі гру, можеш розмовляти або розповідати про найнеймовірніші речі, бо є те, що править тобі за алібі або завісу, факт, що ти добре розповів, що написано гарно, що ти ще раз утвердивсь як освічений вільнодумець або панегірист лівих або правих, хоча ти регочеш, мов не свій, чуючи таку мову.