— Ми майже не зважаємо на себе, — сказав Маркос, пестячи обличчя Людмили, що ткнулася головою йому в плече. — Все особисте мені видається зайвим, аж поки ми вийдемо з цього, якщо вийдемо.
— Якщо вийдемо? Гаразд, я знаю, що це небезпечно й важко, але гадаю, що ти, що ви… Добре, має значення тільки Веремія, ти маєш слушність, ми можемо зачекати.
— Ні, полячко, — заперечив Маркос, і Людмила відчувала, як він мовчки сміється в пітьмі, його шкіра здригалася, здається, всміхалося все його тіло, і ця усмішка входила в неї і ще дужче вабила до нього, — ми, як бачила, не можемо чекати, і добре, що ми не чекали. Звідки ця манія поділяти речі, мов ковбасу, нарізану кружальцями? Кружальце Веремії, кружальце особистого життя, ти нагадала мені про того, ти знаєш, з його проблемами організації, бідолаха не розуміє і хотів би зрозуміти, це своєрідний Лінней або Амехіно Веремії. Але ж насправді не так, ковбасу теж можна кусати, не нарізаючи кружальцями, і навіть скажу тобі, що отак смачніше, бо присмак металу псує смак віслюка.
— Ковбасу роблять із віслюків? — здивувалася Людмила.
— Мабуть, інколи, все залежить від пори року. Слухай, полячко, ця ніч і ми вдвох — теж Веремія, і дай Бог, щоб ти вірила в це, як і я, навіть якщо той, ти знаєш, б’ється головою об мур. Головне — не роздимати, треба просто додати наш союз до великої Веремії, не випускаючи з ока решту, треба зайняти позицію в центрі й бачити все, аж поки почнеться зіткнення, а можливо, ще й довго після нього.
— Це неважко, — мовила Людмила й повільно повела рукою по грудях Маркоса, зайшла на карту Австралії, щоразу зеленішу та жовтішу, попестила член, що спав, лігши на бік, відчула наелектризованість волосся на стегнах і зупинилася на твердій терасі коліна, — так, це легко, Маркосе, для мене, власне, тут немає нічого нового, думаю, від миті, коли ти ввійшов у мене, коли стис мені руку і, додам мимохідь, мало не розтрощив її. Твоя правда, не говорімо про Андреса, не робімо того, що роблять за звичкою, того, що я, безперечно, робила б цього самого ранку в Андреса, скажімо, прибирала квартиру. Маркосе, розкажи мені про мурах, ця тема справді дуже цікавить мене. І ти, Маркосе, і ти, але для цього, гадаю, ми маємо ще багато часу, еге ж?
— Полячко, — пробурмотів Маркос, — ти розмовляєш, як пташка.
— Гидкий, ти смієшся з мене.
— Сміюся, бо ти, полячко, схожа на жайворонка в полі, можливо, коли-небудь я покажу тобі наші ниви, ти побачиш, що там на них.