Я вже не пригадую, про що ми розмовляли на кухні. Фрау Шміц прасувала: розстелила на столі вовняну ковдру та простирадло, брала одну по одній речі з кошика, прасувала їх, складала і клала на стілець. На другому стільці сидів я. Прасувала вона і свою спідню білизну, я намагався не дивитися туди, але не міг відвести погляду. Вона була вдягнена в синенький із невеличкими блідо-червоними квітами халат без рукавів. Попелясто-білі коси, що сягали їй по плечі, вона заколола у вузол. Біліли її оголені руки. Рухи, якими вона брала праску, водила її, ставила вбік, а потім складала і відставляла білизну, були повільні та зосереджені, так само повільно й зосереджено рухалося, згиналось і випростувалось усе її тіло. В моїх спогадах на її тодішнє обличчя наклалися її обличчя, які я бачив пізніше. Коли я намагаюсь уявити, якою вона була тоді, вона постає переді мною без обличчя. Я щоразу змушений відновлювати його. Високе чоло, високі вилиці, блакитняві очі, повні, без вигину, рівномірно заокруглені губи, тверде підборіддя. Широке, жорстке жіноче обличчя. Пам’ятаю, тоді воно видавалось мені гарним. А тепер я вже не бачу тієї краси.
4
— Зачекай! — сказала вона, коли я підвівся й хотів піти. — Мені треба вийти, проведи мене трохи.
Я чекав біля порога. Вона перевдягалась у кухні. Двері були ледь прочинені. Вона скинула халат і стояла в яскраво-зеленій сорочці. На спинці стільця висіли дві панчохи. Вона взяла одну й, по черзі перебираючи руками, згорнула її у валик. Балансуючи на одній нозі, вперлася п’яткою другої ноги в коліно першої, нахилилась, надягла скручену панчоху на пальці ноги, поставила пальці на стілець, натягла панчоху на литку, коліно і стегно, нагнулась убік і пристебнула панчоху до пояса. Випросталася, зняла ногу зі стільця і взяла другу панчоху.
Я не міг відвести очей від неї. Від її потилиці та плечей, від грудей, що їх сорочка не так приховувала, як огортала, від попи, де напиналася сорочка, коли вона впиралася ногою в коліно й сідала на стілець, від ноги, спершу голої та білої, а потім шовковисто-лискучої в панчосі.
Вона відчула мій погляд. Зупинилася, беручи другу панчоху, обернулася до дверей і подивились мені у вічі. Я не знаю, як вона дивилася, — дивуючись, питаючи, розуміючи, дорікаючи. Я почервонів. Якусь мить ще стояв, хоч обличчя палало. Потім не витримав, вискочив за двері й помчав сходами вниз, вилетів із будинку.
Я йшов не кваплячись. Бангофштрасе, Гойзерштрасе, Блюменштрасе — кілька років я повертався цією дорогою зі школи. Я знав кожен будинок, кожен садок і паркан — і той, який фарбували щороку, і той, який так посірів і струхлявів, що я міг розкришити його рукою, — а також залізну огорожу, вздовж якої в дитинстві я бігав із палицею, видзенькуючи на її прутті, й високий цегляний мур, за яким мені уявлялося щось дивовижне й жахливе, аж поки я зміг видертись на нього й побачив нудні рядки занедбаних грядок і клумб. Я знав бруківку й гудронове покриття вулиць і чергування камінних плит, хвилястих базальтових кубиків, гудрону й жорстви на тротуарах.
Усе було знайоме мені. Коли серце вже не калатало, а обличчя не пломеніло, та подія між кухнею і порогом стала вже чимсь далеким. Я сердився на себе. Я втік, мов хлопчисько, замість виявити самовладання, якого я сподівався від себе. Мені ж не дев’ять, а вже п’ятнадцять. Щоправда, з’ясувати, як саме мало виявитись моє самовладання, я не зміг.
Ще однією загадкою була й сама та подія між кухнею і порогом. Чому я не міг відвести очей від неї? Вона мала сильне й розкішне жіноче тіло, пишніше, ніж у дівчини, яка мені подобалась і до якої я придивлявся. Я був певен, та дівчина не помітила, коли я розглядав її в басейні. А ця жінка була оголена теж не більше за тих дівчат і жінок, що я їх уже бачив у басейні. Крім того, була набагато старша за дівчину, про яку я мріяв. Мабуть, їй за тридцять. Дуже важко оцінити, коли не маєш того віку за собою або не бачиш, як він підступає до тебе.
Минуло багато років, і я здогадався, що не міг відвести від неї погляду не тому, що мене вабила її постать, а тому, що прикипів до її постави та рухів. Я просив своїх подружок одягнути панчохи, але не хотів пояснювати свого прохання, не розповідав їм про загадку події між кухнею і порогом. Отож моє прохання вважали за прагнення підв’язок та мережив, еротичної екстравагантності, що й виконували його в кокетливій позі. Але це було зовсім не те, від чого я не міг відвести погляду. Вона не позувала, не кокетувала. Не пригадую, щоб вона бодай коли-небудь удавалася до кокетства. Зате пам’ятаю, що її тіло, її постава та рухи інколи видавалися незграбними. І не тому, що була вайлувата. Радше здавалося, ніби вона увійшла в глибини свого тіла, віддалася йому і його власному, не порушеному жодним наказом мозку неквапному ритмові й забула про зовнішній світ. Оте забуття світу й проступало в її поставі та рухах, коли вона натягала панчоху. А незграбності тоді я не бачив, жінка була пластична, зваблива, спокуслива, і та спокуса виявлялася не в грудях, попі чи нозі, а в запрошенні забути у глибинах тіла про світ.