Тоді я ще не знав про це, бо знаю тільки тепер і не тільки пояснюю, а й уявляю собі ту подію. Згодом, коли я міркував, що довело мене до такого збудження, воно повернулося. Щоб розв’язати цю загадку, я пригадав подію, і дистанція, яку я створив собі, обернувши її на загадку, зникла. Я знову побачив усе перед собою і знову не міг відвести погляду.
5
Минув тиждень, і я знову стояв під її дверима.
Цілий тиждень я намагався не думати про неї. Але не було нічого, що могло б зацікавити мене та відвернути від неї: лікар ще не дозволяв ходити до школи, книжки після кількох місяців читання вже набридли мені; щоправда, інколи заходили друзі, але я так довго хворів, що їхні візити вже не могли налагодити зв’язків між моїм та їхнім повсякденням і ставали дедалі коротші. Я мав ходити на прогулянки, щодня трохи далі, але не напружуватись. А мені, певне, зарадили б якісь напружені зусилля.
Що за чарівлива пора, коли хворієш у дитинстві або в юності! Зовнішній світ, світ забав на подвір’ї, в садку чи на вулиці долинає до кімнати хворого тільки приглушеним шумом. А в кімнаті буяє світ історій і постатей з книг, що їх читає хворий. Гарячка, ослабивши сприйняття та загостривши фантазію, перетворює кімнату хворого на новий, водночас близький і незнайомий простір: на візерунках штор і шпалер проступають гримаси страховиськ, а стільці, стіл, книжкові полиці та шафа зростають до розмірів гір, будинків або кораблів, що постають і ніби на відстані руки, і водночас у незмірній далечині. Довгі нічні години хворого супроводять бамкіт годинника на церковній вежі, гуркіт поодиноких авто на вулиці та сліди їхніх фар, що сунуться по стінах і по стелі. Це години без сну, та аж ніяк не безсонні години, не години, коли чогось бракує, а години наповненості. Тужливі прагнення, спогади, страхи і жадання споруджують лабіринти, де хворий губить себе, знаходить і знову втрачає. То години, коли стає можливим усе: і добре, й лихе.
Але ці стани минають, коли хворий одужує. Та якщо хвороба триває досить довго, кімната хворого насичується тим усім, тож навіть тоді, коли неміч уже відступає й немає гарячки, він і далі блукає в лабіринтах.
Я прокидався щоранку з нечистим сумлінням, інколи з мокрими або вкритими плямами піжамними штанами. Картини і сцени, що снилися мені, були непристойні. Я знав, що мати, пастор, який здійснював обряд моєї конфірмації й давав мені духовні настанови і якого я поважав, і старша сестра, якій я звіряв таємниці свого дитинства, не лаяли б мене. Але, сповнені любові, вони дбайливо повчали б мене, а то було ще гірше за лайку. Надто непристойним було те, що ті картини і сцени, якщо вони не снилися мені пасивно, я активно вифантазовував.
Не знаю, звідки я набрався духу піти до фрау Шміц. Може, моє моральне виховання якось повернулося саме проти себе? Якщо погляд, сповнений пожадання, — таке саме зло, що й задоволення того пожадання, якщо активні фантазії — не менше зло, ніж учинок про який фантазують, то чому ж не перейти до задоволення і до вчинку? День у день я пересвідчувався, що не можу позбутися гріховних думок. Отож мені закортіло й гріховних учинків.
Були, щоправда, й дальші міркування. Похід до неї може виявитись небезпечним. Але ж, власне, та небезпека навряд чи реалізується. Фрау Шміц здивовано привітала б мене, почула б вибачення за мою дивну поведінку і приязно попрощалася б зі мною. Куди небезпечніше не піти до неї, бо ж існував ризик, що я не зможу позбутися своїх фантазій. Отож, пішовши, я вчиню слушно. Вона б нормально поводилась, я б нормально поводився, і все знову було б нормальним.
Ось на такі раціональні міркування спиравсь я тоді, обернувши своє жадання на основу дивовижних моральних обрахунків і змусивши замовкнути своє нечисте сумління. Але не це дало мені сміливості піти до фрау Шміц. Додала мені духу думка, що мати, шановний пастор і старша сестра, докладно поміркувавши, мали б не відраджувати мене, а вимагати, щоб я таки пішов до неї. Та справді піти до неї — це річ зовсім інша. Не знаю, чому я так вчинив. Але тепер у своїй тодішній поведінці я бачу модель, до якої я все своє життя припасовував або не припасовував власні думки та вчинки. Я міркував, доходив якогось результату, твердо спирався на цей результат у своїй постанові, а пересвідчувався, що дії — це щось самодостатнє, тож постанови можна дотримуватись, але дотримуватись її не обов’язково. Дуже часто у своєму житті я робив те, чого не вирішував заздалегідь, і не робив того, про що вже вирішив. Отож, і таке може статися завжди, дії відбуваються самі по собі: я їду до жінки, дарма що вже не хочу бачити її, виголошую у присутності начальника заувагу, за яку можна поплатитися головою, курю й далі, хоча постановив не курити, і припиняю курити, збагнувши, що був і лишуся курцем. Не думаю, що наші думки й постанови мають якийсь вплив на наші дії. Та й дії відбуваються зовсім не так, як ти поміркував і надумав діяти. Дії мають свою власну причину і є моїми діями з не меншим ступенем незалежності, ніж моє мислення — моїм мисленням, а мої постанови — моїми постановами.