Я впізнав одного колишнього учасника семінару з концтаборів; він склав іспит ще переді мною, спершу працював адвокатом, потім шинкарем і прийшов у довгому червоному плащі. Коли все скінчилось і я йшов до виходу з цвинтаря, він озвався до мене:
— Ми ж були разом на семінарі, — ти що, не впізнав мене?
— Ні.
Ми потисли руки один одному.
— Я завжди в середу їздив на процес і часом підвозив тебе машиною.
Він засміявся.
— А ти щодня там сидів, щодня і щотижня. Може, бодай тепер скажеш чому?
Він нетерпляче й добродушно дивився на мене, і я тепер пригадав, що звернув увагу на цей погляд ще на семінарі.
— Мене дуже цікавив той процес.
— Тебе дуже цікавив той процес?
Він знову засміявся.
— Процес чи підсудна, до якої ти всякчас прикипав очима. Ота, що була ще нівроку? Ми всі дивувались, що вас може пов’язувати, але спитати тебе ніхто не наважився. Ми всі тоді були страх які чуйні та делікатні. А знаєш…
І він згадав про ще одного учасника семінару, що заїкався й шепелявив, верз усякі дурниці, а ми слухали, немов його слова — щире золото. Потім розповідав про решту учасників семінару, якими вони були тоді і що роблять тепер. Говорив і говорив. Але я знав, що в кінці він запитає мене ще раз: «Ну, то що було між тобою і тією підсудною?» І я не знав, як відповісти, як мені признатись, спростувати, ухилитися.
Ми підійшли до цвинтарної брами, і він таки справді запитав. Та від зупинки тільки-но рушив трамвай, я гукнув «бувай!» і помчав, немов міг скочити на підніжку, побіг уздовж колії і вдарив долонею у двері, — і диво, сталося те, у що я не вірив, на що аж ніяк не сподівався. Трамвай зупинився, двері відчинились, я зайшов.
4
Після стажування я мав вирішити, до якої роботи взятись. Я дав собі трохи часу: Гертруда одразу стала працювати суддею, мала повні руки роботи, і ми раділи, що я можу сидіти вдома й доглянути Юлю. Коли Гертруда призвичаїлась до роботи, а Юля пішла в дитячий садок, я був змушений прискорити свій вибір.
Вибрати було важко. Я не уявляв себе в жодній із тих ролей, у яких я бачив юристів на процесі проти Ганни. Звинувачувати видавалося не менш гротескним спрощенням, ніж захищати, а судити — взагалі щонайбільшим гротеском. Не міг я уявити себе й урядовцем: як стажер я працював в окружній адміністрації, і її кімнати, коридори, запахи і службовці видавалися мені сірими, безплідними й нудними.
Зоставалося вже не так багато професій для юристів, і не знаю, що я робив би, якби один професор з історії права не запропонував мені попрацювати з ним. Гертруда заявила, що це втеча, втеча від життєвих вимог та відповідальності, і таки мала слушність. Я тікав і відчував полегкість, що можу тікати. А втім, це не назавжди, казав я їй і собі, я ще молодий, навіть після кількох років історії права я ще зможу взятися за якийсь справжній юридичний фах. Але то було назавжди, і за першою втечею прийшла друга, коли з університету я перебрався в науково-дослідний заклад і там шукав і знайшов собі нішу, де й далі міг досліджувати історію права, нікого не потребуючи й нікому не заважаючи.
Але втеча — не тільки відступ, а й наближення. І минувшина, до якої я наблизивсь як історик права, не менш буяла життям, ніж сучасність. І то не так, як, напевне, можуть подумати непричетні, мовляв, властиве минувшині життєве буяння можна спостерегти тільки тоді, коли людина бере участь у сучасності. Вивчати історію означає будувати мости між минувшиною і сучасністю, спостерігати обидва береги і бути діяльним на обох. Однією з царин моїх досліджень було право третього райху, і тут надто вже впадало у вічі, як минувшина і сучасність поєднуються в одну життєву реальність. Утеча тут — не порпання в минувшині, а якраз велика зосередженість на сучасності та майбутньому, що сліпі до спадщини минувшини, яка сформувала нас і з якою нам треба жити.
Та при цьому я не міг приховати втіхи, якій завдячував зануренню в минувшину, значення якої для сучасності було невеликим. Уперше я відчув таку втіху, коли досліджував законотворчість і законопроекти доби Просвітництва. Законопроекти тоді писали, вірячи, що у світі закладено основи доброго порядку і тому у світі можна запровадити добрий порядок. Я був щасливий, дивлячись, як із тієї віри постають окремі статті, немов урочисті охоронці доброго порядку, й поєднуються в закони, що гарні, і тому їхня краса має правити за доказ їхньої істини. Я довго вважав, що Просвітництво було добою прогресу в історії права, незважаючи на страхітливі відступи та регресії на шляху розвитку більшої краси та істини, раціональності й гуманізму. Тепер я вже розумію, що та віра була химерою, й дотримуюсь інших уявлень про ходу історії права. Розвиваючись, право прямує до певної мети, але мета, якої воно досягає після численних струсів, блукань і засліплень, — це той вихідний пункт, звідки воно вийшло і звідки, тільки-но прибувши туди, воно знову має вирушати.