Коли від неї я повернувся додому, мої батьки, брат і сестри вже вечеряли.
— Де ти ходив так пізно? Мати вже хвилювалася, — не так стурбовано, як роздратовано пролунав батьків голос.
Я відповів, що заблукав; хотів прогулятись через братський цвинтар до лікарні, де лікують сироваткою, але довго нікуди не міг потрапити, дійшовши нарешті до Горіхового провалля:
— Я не мав грошей і був змушений повертатися звідти пішки.
— Ти міг під’їхати чим-небудь. — Моя менша сестра інколи зупиняла машини, щоб під’їхати, і батькам це дуже не подобалось.
— Лікарня і Горіхове провалля, — зневажливо форкнув старший брат, — це ж майже протилежні напрями!
Моя старша сестра пильно подивилася на мене.
— Завтра я знову піду до школи.
— Тоді добре вчи географію. Є північ і південь, сонце встає…
Але мати перебила брата:
— Лікар казав, ще три тижні.
— Коли він через братський цвинтар може дійти до Горіхового провалля й повернутися звідти додому, то може піти й до школи. Йому бракує не сили, а клепки.
Коли ми з братом були малі, то постійно билися між собою, а трохи підрісши, обзивали і кривдили один одного. Брат був на три роки старший, тож брав наді мною гору і в бійках, і в лайках. Згодом я перестав відповідати йому, і його войовничий запал марнувався впорожні. Відтоді він тільки чіплявся до мене та бурчав.
— А ти що скажеш? — звернулася мати до батька. Батько поклав ніж і виделку на тарілку, відхилився назад і склав на колінах руки. Він помовчав і видавався замисленим, як і щоразу, коли мати питала його щось про дітей чи господарство. А я щоразу запитував себе, чи він справді думає про те, що питала мати, чи про свою роботу. Напевне, він спробував замислитись і над материним питанням, але, тільки-но поринувши в роздуми, міг думати лише про свою роботу. Батько був професор філософії, і мислення було його життям — мислення, читання, писання й викладання.
Інколи мені видавалося, ніби для батька ми, його родина, — немов хатні тварини. Собака, з яким можна гуляти, кіт, із яким можна гратись, а також кіт, що скручується клубочком на колінах і, муркочучи, дає себе гладити, — все це може бути милим, цього можна навіть потребувати, а проте купувати харчі тваринам, вичищати котячий туалет і ходити до ветеринара — це вже забагато. Бо життя — це щось інше. Я був би щасливий якби ми, його родина, могли бути його життям. Інколи мені хотілося, щоб і мій задерикуватий брат, і моя зухвала менша сестра були трохи іншими. Але ввечері я раптом проймався до них усіх великою любов’ю. Молодша сестра. Мабуть, їй нелегко бути наймолодшою з чотирьох дітей, тож без певного зухвальства вона не могла утвердити себе. Старший брат. Ми з ним жили в одній кімнаті, що для нього було безперечно важчим, ніж для мене, крім того, він був змушений, поки я хворів, зовсім звільнити мені кімнату і спати на дивані у вітальні. Тож як йому не бурчати? І, нарешті, батько. Чому ми, діти, маємо бути його життям? Невдовзі ми виростемо, станемо великі й покинемо цей дім.
Мені здалося, ніби ми востаннє сидимо разом навколо круглого столу під п’ятирукою і п’ятиламповою латунною люстрою, ніби востаннє їмо зі старих тарілок із зеленою хвилястою каймою, востаннє так щиро розмовляємо. Я немов прощався з усіма. Я був і ще тут, і вже десь далеко.
Я сумував за батьками, за братом і сестрами й тужливо линув до жінки.
Батько глянув на мене:
— Завтра я знову піду до школи, — здається, ти так сказав, правда?
— Так.
Очевидно, він помітив, що мої слова були звернені в першу чергу до нього, а не до матері, і що я не сказав, що гадаю, чи піти мені знов до школи.
— Гаразд, — кинув згодом батько, — ми дозволяємо тобі йти до школи. А як набридне, знову можеш лишатися вдома.
Я зрадів. Одразу з’явилось відчуття, ніби я щойно попрощався з родиною.
8
Кілька наступних днів жінка працювала на ранковій зміні. Поверталася о дванадцятій, і я день у день тікав з останнього уроку, щоб чекати її під дверима на сходовому майданчику. Ми милися під душем і кохались, а за кілька хвилин до половини другої я похапцем одягався й вибігав. О-пів на другу ми обідали. А в неділю обідали вже о дванадцятій, та й ранкова зміна починалась і закінчувалася пізніше.
Я любісінько обходився б і без душу. Але вона ретельно дбала про чистоту, щодня приймала душ, а мені кортіло вдихнути пахощі парфуму, свіжого поту й трамвая, що їх вона приносила з роботи. Проте жадав я і її мокрого, намиленого тіла; я охоче давав їй намилити себе й залюбки милив її, а вона навчила мене робити це не соромлячись, із самоочевидною, впевненою докладністю. Та й коли ми кохалися, вона, зрозуміла річ, опановувала мене. Її вуста хапали мої, її язик грався з моїм, вона казала мені, де і як я маю торкнутися її, а коли сідала на мене верхи, аж, поки доходила краю, я існував для неї тільки тому, що зі мною й на мені вона діставала насолоду. Не те що вона не була ніжна й не давала насолоди і мені. Але робила це задля своєї жартівливої втіхи, аж поки і я навчився володіти нею.