Уже засмагле на сонці обличчя Стівена виглядало червоним у місячному сяйві.
- О, я припускаю, що він ніколи не добирався до тієї частини. Я допустив, що ....
Я згадала той вечір, коли я довідалася, що Джастін зрадив мені. Він казав, що в нього є для мене сюрприз. Але потім я доторкнулася до куртки і все інше сталося так швидко.
- Який подарунок? - запитала я.
Він подивився додолу, на пісок, і розкидав його навколо своїми лоферами (прим. пер. лофери - (у перекладі з англ. «Loafer» — нероба) — це чоловічі або жіночі туфлі без застібок або шнурівки з довгим язичком, круглим носком і перемичкою (або пензликом) на підйомі стопи)
- Стівен, - рішуче сказала я, в моїй найкращій імітації його матері.
- В передвиборчій компанії мого батька був хлопець. Його завданням було крутитися навколо Гаррі Спеллмена в надії, що він облажається, і ми могли б засняти це на відео.
Я роззявила рота.
- Серйозно? Це гидко.
- Це політика, Клер. Все це справедливо і все таке. Крім того, це була ідея мого батька, а не моя. - Стівен почухав шию. - У всякому разі, наш хлопець слідував за Гаррі і Джастіном до ювелірного магазина. Джастін взяв каблучку для заручин. Ту, що зроблена на замовлення. Він сам розробив дизайн.
Раптом мені стало важко дихати. Я хотіла, щоб пісок поглинув мене, але не могла навіть зігнути коліна. Це так було схоже на Джастіна - самому спроектувати каблучку. Вона, напевно, була в його кишені, коли він зайшов і я потягнула його за піджак. Якби я цього не зробила... якби не дізналась про Тіфані... я би стрибала до неба лише від думки про каблучку. Це б стало однією з найбільш щасливих митей мого життя. Я б зараз носила її.
- Мабуть, мені не варто було нічого казати, - сказав Стівен з тривогою в очах.
- Все нормально, - збрехала я. - Це все в минулому. Зі мною все добре.
Він позадкував, напевно наляканий, що я збираюсь заплакати.
- Я піду назад до батьків, поки феєрверк не почався. Я знову вибачаюсь за мою поведінку вчора.
Я кивнула і помахала йому, рада знову лишитись сама, щоб хоча б віддихатись.
- Це що година милосердя? - налетів на мене Гебріел. - Кожного разу, коли я знаходжу тебе, ти розмовляєш з різними хлопцями. Може попрацюєш? Може замість фліртування з кожним тут ти пошукаєш тих хлопців, заради яких ми тут?
Моя голова повернулась до нього, а в очах, вочевидь, з'явилось що таке, що він зробив крок назад.
- З тобою все добре? - спитав він.
- Це залежить не від мене. Закінчив зі своєю поблажливою доганою? - До того, як він зміг відповісти, я продовжила, показуючи на нього пальцем. - Спеціально для тебе - я говорила зі всіма, питаючи чи вони не бачили Біллі чи Френкі. Я подумала, що багато очей нам знадобляться. Я не зупинялась, щоб побалакати про погоду.
Він підняв руки, захищаючись.
- Вибач! Вибач. Охолонь.
Я відвернулась і моя злість згасла так само швидко, як і загорілась, замість неї знову лишився сум.
Гебріел повільно підійшов до мене і м'яко поклав руку на плече.
- Щось сталось. Що?
- Це особисте, - прошепотіла я і скинула його руку, незважаючи, що якійсь маленькій частині мене це сподобалось.
Він почекав декілька хвилин.
- Я не думаю, що цих хлопців треба шукати тут. Між нами двома - ми повністю оглянули весь пляж. Я закінчую з ніччю і почну все з новими силами зранку. Вони повинні з'явитись.
Я погодилась, попрощалась і дивилась, як Гебріел йде. Але навіть такий хороший знак не покращив мені настрою. Я могла лише думати про обличчя Джастіна, коли він заходив тієї ночі. Він був такий радий мене бачити, з дурною посмішкою і сюрпризом в кишені. І мій дар зруйнував все.
На мить я подумала, а чи не було б краще, якби я не дізналась про його зраду. Це була п'яна помилка. Він жалкував про неї. Цього б не сталось знову. Якби я була звичайною дівчиною, а не екстрасенсорною потворою, я б не отримала видіння. Я б прийняла його каблучку. Ми б все ще були разом. Я була би щасливою. Ні, я просто обманювала себе.
Саме Джастін був винними. Він - зрадник. Якби я не дізналась екстрасенсорно, то Тіфані неодмінно сказала б мені, виплюнувши просто в обличчя. Нічого б не змінилось. Я б все ще була одна і зла.
Я почала прямувати додому, дотримуючись тіней на набережній, сподіваючись, що ніхто більше мене не перепинить, щоб поговорити. Мене дістали розмови, дістали думки. Я просто хотіла спати.
І саме тоді рука схопила мене за шию і потягнула під пірс.
Глава 11
Я вчепилась у волохату руку, навколо моєї шиї і зарилась підборами в пісок, але він був сильнішим за мене і все ще міг тягнути мене в темряву. Я хотіла вдарити його між ніг, але не змогла підняти так високо ногу назад, тож просто розмахувала нею. Я перестала відтягувати його руку від шиї і двома ліктями дала йому в живіт. Він охнув і відпустив мене.
- Чекай, - сказав він, до того, як я змогла втекти. - Я не збивався кривдити тебе.
Незважаючи на темряву, що оточувала нас, я впізнала цей носовий голос.
- Френкі?
- Це вже вдруге за тиждень, коли твій лікоть врізається в мій живіт. Господи, Клер, я не збирався тебе лякати.
- Чому ж тоді кинувся на мене?
- Я не зробив тобі боляче! Це моя рука кривава від твоїх нігтів.
Я виштовхнула з-під пірсу, щоб могла бачити. Він був неголений, а волосся його розпатлане. Очі постійно оглядались довкола.
- Що відбувається? - вимогливо сказала я.
Моє дихання повернулось до норми, але серце все ще калаталось.
Френкі метнувся назад в тінь, достатньо, щоб бути схованим.
- Я чув, що ти шукала мене. Я маю поговорити з тобою, але не хочу, щоб мене бачили.
- Ти - ідіот. Тобі повезло, що в мене немає нічого важкого в руках.
- Я сказав вибач! - його голос тремтів. - Чому ти шукаєш мене?
- Я шукаю Біллі.
Він зробив паузу.
- Я теж.
- Ти не знаєш де він?
- Ні. Я ніде не можу знайти його, тому хвилююсь.
- Коли ти востаннє бачив його? - спитала я.
Не можу повірити, але я стояла біля Френкі і говорила з ним про Біллі, ніби хтось з них був моїм другом. Якби Біллі не був ключем до справи, мене б не турбувало, де він був. А Френкі говорив зі мною, ніби я вперше стала для нього людиною, а не безсовісно знущався, як завжди. Але лише тому, що я була потрібна йому. Він думав, що я можу допомогти.
- Вчора, - сказав він, потираючи сліди моїх нігтів на його руці.
- Лише один день не бачивши його - тут нема про що хвилюватись.
Френкі енергійно захитав головою.
- Щось відбувалось. Коли я бачив його зранку, то він посміхався. Казав, що має великий козир в рукаві. Щось, що може змінити життя. Але коли я зателефонував йому в обід і спитав, що він таке має, то він повністю змінився.
- Як?
- Він був наляканий. А його не так легко злякати. А тепер він зник. Я думаю він втік.
Дідько. Що він бачив, що злякало настільки, щоб втекти? Хтось погрожував йому? Я подумала про Пері, який також зник і ненавиділа, як ці знаки могли бути пов'язаними.
- Хіба він не повинен був сказати тобі ,куди збирається? - спитала я. - Ви ж, немов брати.
- Не знаю. Він не бере телефон. Я не можу його ніде знайти.
- Чому ж ти ведеш себе так непослідовно і тягнеш мене кудись, що поговорити з тобою?
- Я знаю, що кажуть всі в місті, - він перейшов на тоненький голос. - "У Біллі і Френкі одні мізки на двох".
- І що?
- А те, що той, хто так налякав Біллі, що він втік, міг подумати, що я разом з Біллі в тому, що він скоїв. Я буду ховатись. поки він не повернеться.
- А що як не повернеться? - спитала я, але громовий вибух заглушив мої слова.
Я підскочила і повернулась. Нічне небо осяяли фіолетові і блакитні кола, що супроводжувались оплесками і постійним "ох" і "ах". Я повинна перейти з Френкі в інше місце, щоб продовжити розмову, якщо ми хочемо чути один одного. Я повернулась.