Андрій М. Чому 69
Чернівці
Книги — ХХІ
2022
• –2 •
Ця книжка на всі 100 % художня вигадка. Будь-які збіги, авжеж, випадкові. Навіть якщо вам здається, що ви вже бачили чи чули щось схоже, то вам точно здається.
Тож іще раз:
Персонажі — вигадані.
Їхні риси — вигадані.
Ситуації — вигадані.
У цій книжці вигадано все. Геть усе.
• –1 •
Ця книжка — омаж «Жінкам» Буковського. Ще до знайомства з цим твором мені хотілося написати щось схоже, але потрібний формат ніяк не вдавалося знайти. Тому дякую панові Чарльзу за підказку.
Утім, не обійдеться й без авторських удосконалень. Не знаю, як вас, а мене неабияк бентежить той факт, що в західних літературі й кінематографі головні герої — це суперкруті чуваки, котрі завжди всіх зваблюють одним лише поглядом і фразами на кшталт «у мене на тебе встав» або «ходімо почпекаємося».
Слухайте, здається, це працює дещо не так. Щоби з кимось переспати, треба бути або дуже популярним, або дуже гарним, або дуже постаратися. І то не факт. Тож не дивуйтеся, що не всі історії в цій книжці закінчуватимуться сексом. Ця розповідь дещо реалістичніша, хоч і вигадана. 
• 0 •
Я люблю жінок. Ні, я не маніяк, не хворий на голову й не збоченець. Хоча тут, мабуть, у кожного свої критерії. Я кажу про інше. У кожній жінці щось є. І що більше ти любиш жінок, то швидше та вправніше знаходиш це «щось». Так значно краще і тобі, і їй.
• 1 •
Мій перший спогад сягає трьох років. Якось мене насварила бабуся за те, що я нахезав у свої зелені рейтузи. Посеред кімнати, де спав мій дід, я стояв, дивлячись, як крізь вузьку щілину у вікні пробивається сонячне проміння й підсвічує стовп пилу. Усе це створювало якусь фантастичну стіну, адже клаптики пилу, які хаотично літали в повітрі, було видно тільки в освітленій променями тоненькій смужці. Я тоді ще не знав слова «портал», але це точно був він. Ось ти по цей бік, а просунеш руку крізь смужку світла — й уже там. Це було неймовірно. Хороший спогад. Гідний. Цікаво, чи запам’ятав би я його, якби перед тим не відгріб люлєй від бабусі?
Першу дівчинку, до якої я доторкнувся, звали Юля. Наші батьки мешкали на одному поверсі й товаришували. Вони були дуже молодими й мали власні молодечі приколи. Юлю роздягали її батьки, мене — мої, нас із нею ставили поряд, незрозумілим чином змушуючи обійматися, і починали фоткати. Дуже смішно. Радянський Союз наклав на своїх молодих представників важке тавро — і не посперечаєшся.
Усі ці фото я побачив, коли вже став старшим, десь у класі п’ятому. Але оскільки я не пам’ятав ні цієї дівчини, ні те, як пестив її голу дитячу плоть, то смію припустити, що мені тоді було менше, ніж три. Тож чисто технічно перший який-не-який інтим у мене трапився у два з лишнім рочки.
P. S. За дуже багато років я зустрівся з цією дівчиною, чисто випадково, у чужому місті. Авжеж, я не впізнав її. А коли запитав друга, хто це, і той відповів, то наші відверті фото раптово зринули в моїй пам’яті. Я усміхнувся і помахав їй рукою. Дівчина здивувалася, бо абсолютно точно теж не могла мене пам’ятати, але відповіла тим самим.
Утім, за тих 15 секунд, які я наважувався підійти й заговорити, до неї наблизився інший чувак. З коляскою та немовлям. Схоже, її чоловік. Що ж. Вона не зберегла мені свою вірність крізь усі ці роки…
• 2 •
Я був малим. Першокласником. Коли ти ходиш пішки під столом, то, авжеж, тобі пофіг на всіх, окрім тих, хто дарує тобі цукерки й іграшки. Ще, як і будь-якому ссавцю, нам трохи більше за інших подобалися схожі на нас істоти. Часто-густо ці мавпочки ставали нашими друзями: лазили з нами по деревах, будували прадавні бунгало з лайна та палок, воювали дерев’яною зброєю і мітили територію під деревами.
Однією із таких мавпочок була Настя. Вона, як і я, гарно вчилася та була круглою відмінницею. Ще в неї було світле волосся (теж як у мене). Та незрозуміло чому вона подобалася й іншим чувакам. Усі ігри, які передбачали переможця і винагороду, завжди малу одну ставку: хто одружиться з Настею. Ніхрена толковішого, аніж дарувати їй три валентинки замість однієї, я придумати не міг, тому наше спілкування ніяк не розвивалося. Не розвивалося, аж поки мій братан не порадив мені запросити її на день народження й зіграти в «бутилочку». План був геніальним і надійним, як швейцарський годинник. Залишилося тільки дочекатися мого дня народження. Якщо ви думаєте, що наступні три місяці я не фантазував про те, як цілуватимуся з Настею, то ви помиляєтеся.