• 13 •
Укінці навчального року першого курсу мене обрали головою студради. Раніше першокурсників ніколи не обирали на такі посади, але всі інші кандидати вчилися на четвертому курсі, а це не дуже подобалося деканату. Тож у мене була підтримка «зверху». Хоч я й не мав передвиборчої кампанії, та точно знав, що робитиму.
Тож коли було вирішено всі формальності і я отримав доступ до грошей студради, я придбав принтер і оголосив, що тепер усі, хто має видрукувати якісь навчальні матеріали, можуть робити це не за п’ять копійок за аркуш, як це було всюди, а безоплатно. Передусім я зробив це для того, щоби самому мати змогу безоплатно друкувати реферати, дипломні й ін. А ще це неабияк підняло мою популярність і авторитет серед співмешканців гуртожитку. Треба було виправдовувати сподівання своїх виборців, і я це робив. 
Деканат і комендатура гуртожитку не дуже раділи з цієї моєї ініціативи, бо гроші, які мали б іти на штори (щоразу ті самі, адже їх «купувала», а потім знімала сама комендантка кожного семестру, взявши гроші на «нові штори»), я витрачав на заправку картриджів і папір.
Я стрімко заводив знайомства. До кінця року я знав усіх дівчат, а всі вони знали мене. Кожна з них сама стукала у двері та старалася сподобатися, щоби видрукувати свій реферат безоплатно. У мене була ціла схема, покликана заводити нові знайомства.
Та навчальний рік завершився, і студенти роз’їхалися. Я залишився в майже пустому гуртожитку сам-самісінький наодинці зі своєю боязню кудись іти і знайомитися. У мене був шалений страх самотності, й пусте студмістечко тиснуло на мене.
У той час я вже трохи заробляв написанням статей у своєму блозі і продажем у ньому реклами, тож мав грошей на кілька піц, хотдогів або блок пива (універсальної валюти в гуртожитку). «Це був класний рік», — сказав я сам собі й вирушив у найближчий ресторанчик, щоби потішити себе дорогою їжею. Хоч раз у році. Я цього заслужив. Бабла мені хватнуло лише на салат «Цезар», що мене дуже розчарувало та придавило, тож я швидко його прикінчив і повернувся в гуртожиток продовжувати своє бідне існування у стінах будівлі, де майже все було безоплатним.
Я зайшов у блок і дістав ключі. Вони голосно задзвеніли, і на звук із сусідньої кімнати вибіг Пашка.
— До тебе тут приходила якась дівчина, хотіла щось.
— Хто?
— Не знаю, якась новенька, може, аспірантка, я раніше її не бачив.
— Гарна?
— Охерєнна.
— Поняв, дякую!
Версія про аспірантку була правдивою. На першому поверсі нашого гуртожитку влітку могли жити аспіранти чи молоді викладачі. Це була абсолютно нормальна практика. Мені дуже захотілося побачити ту дівчину, що сама до мене прийшла і яку я проґавив. Але як? Навіть якщо я знайду її, то що мені сказати: «Ось я, ти мене шукала, що тобі потрібно?». Та ні, це дуже тупо. Ну, ще можна ходити кімнатами і просто шукати її. Ні-і-і, це не просто тупо, а максимально тупо.
Саме тому я так і зробив. Узяв тарілку, пачку сухих сніданків, пакет молока та спустився на перший поверх. Стукав у кожні двері і, якщо там хтось був, — заходив, а коли бачив, хто всередині, то просив пробачення і виходив, мовляв, переплутав кімнату. Усе відбувалося на автопілоті. Мені тоді було страшно й дуже соромно за ту безглуздість, яку я робив. Та мною рухало щось інше. Не розум.
Десь у десятих дверях мені відчинила молода дівчина із шикарним довгим темним волоссям, ідеальним темним манікюром, карими очима та в окулярах. Вона була одягнена в суперкороткі джинсові шортики та маєчку, крізь яку виднілися її груди. Тепер стало ще страшніше. Вона точно була схожою на дорослу жінку, а не на студентку. Від неї навіть пахло по-дорослому. Я точно знав, що це вона. Побачивши мене з моїм джентльменським набором, дівчина засміялася й запитала, хто я такий і що мені потрібно.
Розгублений, але підготований, я вистрелив легенду: «Та от, у мене згоріла мікрохвильовка, хочу десь розігріти сніданок» (так, це тупо, адже вже було далеко за обід). Вона знову розсміялася і сказала, що в її кімнаті немає мікрохвильовки, але є яєчня, яку їй не вдалося доїсти, й та досі стоїть на столі.
Серцебиття пришвидшилося. Я боявся, що дівчина просто віддасть мені яєчню і відправить туди, звідки я прийшов.
— Будеш? Тобі з кетчупом чи майонезом?
Гм, вона навіть не допустила, що я відмовлюся. А це круто!
— І те, і те, будьте ласкаві, — грайливо вицідив я.
Я їв, а господиня кімнати дивилася й розпитувала мене про різні штуки. Її звали Інна, і вона не була аспіранткою. Просто наприкінці року переселилася в гуртожиток і зараз готувала резюме в пошуках роботи…