На планеті Земля немає нікого крутішого за другокурсників. Особливо якщо десь у їхньому оточенні з’являється першокурсник. Так було й зі мною. Я й іще кілька моїх друзів розселяли студентів: сиділи біля входу в гуртожиток, і коли хтось заїжджав на початку семестру, ми видавали йому спеціальну анкету, брали оплату на потреби студради, збирали різні підписи тощо. Ще однією нашою функцією було допомагати дівчатам знайти їхню кімнату й донести речі, якщо дівчата вперше показувалися в нашому гуртожитку. Цю функцію, авжеж, придумав я.
Це було геніально, адже я міг навіть ні з ким не знайомитися: вони самі називали мені своє ім’я, номер телефону, кімнати й багато всього іншого, що я хотів знати й що не було передбачено студентською анкетою. І ось, після обіду, коли мені вже це все обридло і я саме збирався йти спати, зайшла Валерія. Це було щось із чимось.
Середнього зросту, з дитячим обличчям, веснянками, довгим русявим волоссям, заплетеним у дві кіски. Власниця прекрасних форм і приємних повних грудей була вдягнута у застебнуту на всі ґудзики сорочку і накинуту поверх неї безрукавку, у довгу-предовгу спідницю, майже до підлоги, і чорні, натерті до блиску туфлі; на її лівій руці красувався годинник, а груди прикрашав якийсь значок. Це була якась неомонашка, їй-богу.
Мої колеги по цеху завжди давали мені можливість покликати когось до себе, тож я непомітно кивнув, мовляв, моя клієнтка. Хлопці потупилися у свої записники, а я натягнув широку усмішку й вигукнув: «Вільна каса». Пацани глухо заржали.
— Доброго дня! Мене звати Валерія Така-то. Кімната номер 505.
Склалося враження, що вона робот. Запитувати зайвого я не насмілився. Ця Лєрка була надто жорстка.
Заповнивши всі відомості, вона звернулася до мене: «Ви могли б допомогти мені з речами?». Гм… По-перше, у гуртожитку ніхто й ні з ким не говорив на «ви». По-друге, це моя фішка — пропонувати допомогти з речами, а дорогою починати кадрити. Щось із цією малою було не так. До її кімнати ми підіймалися мовчки. Уперше в житті я не знав, що говорити. Безумовно, як жінка вона мене приваблювала, її образ був хоч і екстравагантним, проте доволі еротичним, якщо ввімкнути трохи фантазію та опустити стереотипи. Її кімната була саме над моєю. Це єдиний факт, який я зумів видавити із себе.
— О, прикольно, можна буде стукати одне одному по батареях.
— Ага, точно, — як тормоз, підтакнув я.
Ми зайшли в її кімнату, я заніс валізи та присів на сусіднє ліжко, щоби трохи передихнути. Її лахміття було справді важким. Поки я сидів, Лєра розкрила якусь сумочку й почала безцеремонно розкладати всілякі релігійні приблуди по всій кімнаті: у кожному куточку, на кожній поличці, навіть у шафці.
«Цікаво», — подумав я і вже розвернувся, щоби покинути цю дивачку на самоті, та вона мене зупинила.
— У вас молоток є?
— Є, заходь у 405, якщо буде потрібно.
Наступні кілька днів вона постійно по щось заходила: брала й за якийсь час віддавала. Молоток, викрутку, цвяхи, плоскогубці. Я кидав у її бік якісь жарти, компліменти тощо й усе в молоко. Узагалі нуль реакції. Цікаво-цікаво. Наступного разу вона прийшла й запитала, чи є в мене ізолента. Авжеж, вона в мене була.
— Є.
— Дайте, будь ласка, шматочок. Мені небагато.
Я зрозумів, що, аби отримати інший результат, треба діяти по-іншому.
— Авжеж, мила пані, я можу з вами поділитися, та чи буде ваша ласка сказати, на яку винагороду я можу розраховувати? — гіперболізовано відповів я.
— Що ви маєте на увазі?
— Я дам ізоленту, а що мені за це буде?
— Добре, вибачте, — сказала Лєра й пішла.
«Ніфіга собі. У цієї малої вічні місячні, чи що?» — подумалося мені.
Ситуація зайшла у глухий кут. Що робити?
Я швидко сів за стіл і зробив таке, що ще ніколи не робив. Я написав їй листа. Зміст його я вже не пригадую, але приблизно такий: «Привіт, Лєра, вибач… Річ у тому, що ти мені дуже подобаєшся… бла-бла-бла. Я був би дуже радий погуляти з тобою ввечері, чекатиму там-то й там-то, тоді-то й тоді-то. Залиш собі цю ізоленту на знак згоди».
Узяв цього листа, скрутив у трубочку, запхав його в отвір ізоленти й побіг у 505-ту. Став під дверима та прислухався. Валерія була всередині й розмовляла з кимось по телефону. Я поклав свій подарунок під двері, постукав і втік.
Це була авантюра, навіть за моїми мірками, але я підготувався, вирвав десь на клумбі тюльпан і чекав Лєру у домовленому місці в домовлений час. Я став так, щоби вулиця добре проглядалася в обидва боки. Десь за метрів 100 за дві хвилини до домовленого часу я побачив її: з розпущеним волоссям, на підборах і в шикарній легкій жовтій сукні. Вона наче пливла в мій бік. Я ж був одягнений, як звичайний бомж-студент: джинси, футболка й убиті кроси. Отакої, братан, а ти й не чекав її.