P. S. Наступного дня Слава спакувала всі свої речі й першим потягом поїхала додому. У неї щось трапилося. Ми ще два роки листувалися в інтернеті, але так і не зустрілися. Так і не покохалися.
• 22 •
Прийшло літо, я працював вожатим у дитячому літньому таборі й був справжнім піратом (я мав власну команду з 32 жахливих вояків). Якщо в усіх інших були звичайні діти віком від 8 до 14 років, то в мене — малолітні вбивці, крадії, злодюжки і просто паскудники.
Під час знайомства один із «вояків» підійшов до мене, глянув на годинник і сказав:
— Дуже гарний.
— Дякую, — відповів я.
— Я у вас його вкраду.
«Йопсіль-мопсіль, — подумав, — це якась перевірка».
Я не знав, як реагувати, тому відповів:
— Без питань, можеш красти.
Малий єхидно засміявся і десь змився.
З цими покидьками було важко дати раду. Вони постійно до всіх заривалися, билися, матюкалися і провокували на конфлікти. У них і в мене була дуже погана репутація: ми були останніми буквально в усіх рейтингах і змаганнях, навіть у футболі. Тому, коли траплялася якась херня, відгрібали мої пірати і я з ними заодно. Мене постійно штрафували, знімали відсотки із зарплати й вичитували на пленарках перед і після роботи. Мені було майже пофіг: харчування та житло — безоплатні, як і пляж, кожен третій день — вихідний. Два дні терпиш піратів і лайно від керівництва табору, день чілиш на пляжі й попиваєш мохіто. Ахуєнно.
Одного разу мої чорти розбили якусь супер-круту-доісторичну радянську вазу у фоє. Це було єдине місце на весь табір, де було щось, що можна розбити. Адміністрація чудово розуміла, хто такі діти й на що вони здатні. Але ніхто не очікував, що хтось може кидатися яблуками у фоє поряд із кабінетом директора. На шалений звук розбитої кераміки прибігла заступниця директора табору. Висока, кістлява, молода (років 35), недотрахана жінка. Здається, вона була целкою. Жіночка вищала, наче недорізане порося, і грозила вигнати всіх цих потомків диявола, написавши найгірші характеристики, на всіх до одного. Я підійшов до неї і заспокійливо сказав, що мені дуже жаль, але цю вазу розбив я:
— Я ніс коридором стінгазету й перечепився за складку на килимі, якої не побачив. Я давно казав, що килим тут зайвий. Вибачте, будь ласка, я все компенсую.
— Та як ти компенсуєш? Цій вазі мільярд років. Це наша пам’ятка. Бла-бла-бла.
Мені накатали догану, і я ступив іще крок до дострокового завершення мого напівкурортного життя. Це — хреново. Та малі гімнюки бачили мій учинок. Здається, у їхньому неписаному кодексі честі такі речі не залишалися непомітними. Це — добре. Я здобув владу й респект від малих убивць ваз, і цим треба було скористатися.
Я давно заглядався на одну з вожатих сусіднього табору. Вона була майже мого зросту, з ідеальними грудьми, настільки ідеальними, що здавалося, наче вони силіконові і вставив їх іншопланетний пластичний хірург. Мала вона довгі ноги, світле, як у мене, волосся і шикарну засмагу. Вожатим дозволяли носити купальники, тільки коли ми виходили купатися з дітьми на море, і вона використовувала цю можливість сповна. За деякий час я звик до її сексуальності і зміг уже не збуджуватися, дивлячись на неї. Та стримувався рівно доти, доки вона не поправляла ниточки свого пекельно-червоного купальника і під ними не виднілися тоненькі білі смуги без засмаги. Тоді я заводився так, що хотілося підбігти і здерти з неї той купальник, дивлячись, куди саме ведуть ці білі еротичні лінії. Одне слово, вона була ідеальна.
Серед піратів був ватажок. Це той, хто погрожував украсти в мене годинник.
— Ванька, підійди-но сюди, солдате, — дітям дуже подобалося, коли я представляв їх, як якесь бойове угруповання.
— Так точно, — малий підіграв.
— Треба нам тут один об’єкт захопити.
— Ага, кажіть!
— Візьми з собою хороших бійців і намутіть якихось квітів на клумбі сусіднього табору, але так, щоби ніхто не бачив.
— Зробимо!
Малий побіг і дуже збуджено замахав руками перед своїми друзями. Усі зиркнули на мене, єхидно засміялися і закивали. Вожатий виписав їм каперську грамоту. (Не можеш боротися з організованою злочинністю, то очоль її.)
За день я написав коротку записку, мовляв: «Так і так, я Ваш таємний фанат, дуже любив море… але море на Вашому фоні — нікчемна калюжа… бла-бла-бла». Записка була без підпису. Це мала бути гра «в довгу».
— Ванька, бери квіти, віднеси он тій вожатій, — я тикнув пальцем, — і передай записку.
— Так точно!
Малий схопив записку та квіти і стрімголов помчав.
Йоб твою мать… Він біжить не до тієї… Сука, це пиздець…