Звісно, я бачив, як одинадцятикласниці з ну дуже вже рум’яними щоками й офігенним настроєм поверталися десь із верхніх поверхів чужої школи. Та що саме і як там відбувалося, я не знав, хоч і здогадувався.
Я виступив справді класно, здається, краще за інших. Я точно став би зіркою вечора, якби хтось узагалі слухав ті вірші. Та це неважливо, у мені була впевненість, що я спрацював, як справжній профі, і це неабияк підіймало настрій. Кайф від відчуття добре виконаної роботи не покидав мене, хоч ніхто, крім мене самого, взагалі не зважав на це. Та зовсім скоро появився ще хтось, хто, попри захмелілий розум, помітив моє піднесення, яке вже було десь значно вище за мене.
Дорога була паскудною, а я — замаханим цими літературними висерами неповнолітніх людей, автобус трясло, пасажирів, звісно ж, було втричі більше, ніж сидінь. І я, попри те, що заздалегідь прийшов до транспорту, вимушений був стояти. Виховання не давало мені змоги сидіти, коли поруч стояли дівчата-однолітки, тож я, не встигнувши вмоститись, поділився своїм місцем із дівчинкою, яку щодня бачив у школі, проте не знав про неї абсолютно ніфіга, крім того, що вона приблизно мого віку. Так я опинився в дуже тісному просторі, затиснутий купкою старшокласників, від яких уже тхнуло потом, перегаром і цигарками. Вони до останнього не могли знайти автобус, а тому прийшли після всіх, через що їм довелося стояти.
Це був той вік, коли я ще не задумувався над правильністю прийнятих рішень. Усе, що б не робив, я автоматично вважав єдино правильним варіантом. Тож ні на грам не жалів, що поступився місцем тій малій. Я міцно тримався за верхній поручень старого автобуса й утомлено опустив голову собі ж на руку. Заплющив очі й поринув у якусь, тільки мені тодішньому відому, прірву. Усе змішалося: колихання автобуса на ямах, тупий та єхидний сміх п’яних старшокласників, крики вчителів, різні запахи і т. ін. Та мені було байдуже, я майже спав у своїй прірві, створеній моєю ж утомою, аж раптом мене з неї витягнули.
— Можна я покладу свою голову тобі на груди? — хтось шепотів мені майже на вухо, хтось нижчий за мене, кого до цього взагалі не зауважив.
Я перелякано прокинувся, розчехлився і поспіхом відповів щось типу: «Та без питань, роби що хочеш», чи якось так. Точно знаю, що відповідь була доволі тупою і не вишуканою. Тепла голова з волоссям, яке на диво приємно пахло, торкнулася моїх грудей, і я відчув, як мені стало трохи важче втримувати рівновагу в цьому атракціоні «Весела маршрутка». Та мені було дуже приємно. Я тоді подумав, що ця голова є моїм особистим ароматизатором повітря. Усміхнувся і заплющив очі.
Довго в такому стані залишатися я не міг. Скуйовджене волосся моєї нової супутниці дуже лоскотало мені носа. Я чомусь боявся потривожити її чи змінити позу, тому просто повернув голову, мої губи ледь-ледь ковзнули по лобі дівчини. Це було ненавмисно, я ж не знав, що ТАКЕ можна робити навмисно. Та це вже не мало геть ніякого значення. Її обличчя різко опинилося навпроти мого, вона вперлася своїм носом мені в щоку та вкусила за губу. Сказати, що я розгубився, — нічого не сказати. Але моє тіло вже саме знало, що йому варто робити. І це дуже цікаво. Руки самі обійняли її талію, а губи відповіли взаємністю моїй нападниці. Усе, що мене оточувало в той момент неприємного (запахи, звуки, вібрації), почало відчуватися геть по-іншому. Усе стало прекрасним, а сама мить, здавалося, тривала вічно. Не залишаючи свої уста без роботи, я потихеньку почав приходити в себе й експериментувати. Мені все вдавалося, точно як із сьогоднішніми віршами.
Моя супутниця дозволяла все, що тільки можна було зробити в маршрутці, заповненій купою підлітків. Вона була п’яною, від неї тхнуло дешевими цигарками, а язик заплітався за зубами у прямому й переносному сенсі. Як же ж добре, що я тоді на це взагалі не зважав і споживав цей поцілунок як дар чистого кохання, котре народилося у моєму серці всього кілька хвилин тому. Ось так я справді закохався за лічені секунди. Це не можна було порівняти з чимось, що мені доводилося переживати раніше.
Я цілував її із розплющеними очима, бо моє нутро мовчало, що більшість людей заплющують очі під час поцілунків. Мабуть, це було трохи смішно, та в цьому гармидері й так ніхто нічого не помічав. Я здогадався, що треба стрельнути номер, і саме перед своєю зупинкою попросив її його мені продиктувати. Вона погодилася і, плутаючи літери у словах, продиктувала 10 цифр. Я зберіг номер, підписавши контакт «Дівчина», бо не знав, як насправді її звати, хоч і бачив раніше у школі.