• 52 •
Не знаю, як ви, але, здається, у дитинстві я став жертвою кінематографу. Знаєте, як це? Якщо змалку батьки системно не вбивають тобі в голову образ ідеалів й авторитетів, то ти знаходиш собі їх сам. Хорошим місцем для пошуку життєвих орієнтирів є вулиця, де ти бавишся із пацанами, або кіно, де круті накачані чуваки знищують поганців. І тут пролягає дуже тонка межа: хтось обирає собі за кумира хитрого поганця і сам прагне таким стати, а хтось — навпаки. Хтось починає ходити на турніки і качатися, а хтось збирає недопалки й курить, як крутий дорослий чувак.
Здається, давати волю дітям у пошуку кумирів — погана ідея. Але в мене так було. І це прагнення підлаштувати своє життя під кіношну картинку частково збереглося в мене досі. Кіно показало мені, що захід сонця — це романтично, що швидка тачка й небезпечна нічна їзда — це круто, що стрункі довгоногі жінки — це сексуально, а всі інші — нудно.
Потім ти стаєш дорослішим і, якщо постаратися, починаєш розуміти, що тобі потрібно від життя насправді. Але для цього треба дуже старатися. Я цього не робив. Мені досі подобалися жінки, схожі на тих, яких бачив у кіно ще маленьким.
Влада була саме такою: дуже довге, пишне волосся, закручене у гульку, тонкий стан, тонкі стервозні губи й носик, яскраво-блакитні очі. Поверх цього всього — халат лікаря. Це була вона — моя ідеальна сексуальна кіношна лікарка з реального життя. Такою я побачив її на фото в інтернеті, коли балувався додатками для знайомств.
У нас збіглася пара, і я тут же привітався. Влада відписала десь за три дні. Вона перепросила за довгу відповідь, сказала, що вранці бігає, потім допізна працює у лікарні, а весь вільний час витрачає на вивчення медичної англійської, бо хоче здобути якийсь іноземний сертифікат лікаря.
Я завжди захоплювався такими молодими та гарними людьми, як вона. Ось він — цвіт людства, молоді професіонали, котрі не розпилюють свою вроду та молодість на гульки і споживання розважального контенту. Її професіоналізм відчувався навіть у тому, як вона розповідала про себе та свою роботу. Це було чітко і грамотно, без помилок, послідовно й цікаво.
— Що ти робиш на сайті знайомств, якщо в тебе геть немає часу на дозвілля?
— Не знаю. Я розумію, що бути самій — не вихід, можливо, знайдеться хтось, хто зможе витягнути мене з цього замкнутого кола, — майже з розпачем написала Влада.
Мені дуже захотілося стати тим кимось.
Я десь тричі запросив її повечеряти, й вона мені відмовила, аргументуючи тим, що нема часу. Такий підхід не працював. Я продовжив час від часу надокучати їй запитаннями й кілька разів надіслав квіти. Спрацювало! Вона почала частіше мені відписувати.
«Це було просто», — подумав я і надіслав іще один букет із пропозицією повечеряти.
Відповідь була та сама: «Я б із радістю, але немає часу».
Ситуація заходила в глухий кут. «Спорт у народ», — вирішив я і запитав, чи можна мені приєднатися до її ранкової пробіжки.
— Так, авжеж, я буду дуже рада. Мені б хотілося мати напарника для бігу, але ніхто не хоче прокидатися так рано.
Ага, ясен пєнь, я і сам краще дідька поцілував би, ніж так рано вставати, але в мене був план, і для його досягнення треба було постаратися.
Ми почали бігати. Я навмисно відставав, часто зав’язував шнурівки на кросах чи зупинявся, щоби відповісти на дзвінок, і милувався її сексуальними формами в обтислому спортивному костюмі. Перед пробіжкою і після неї в мене було кілька хвилин, щоби повноцінно з нею порозмовляти. Я намагався багато говорити про медицину. Влада палала своєю роботою, тому їй було цікаво ділитися тим, що вона робить. Вона отримала людину, котра вміла слухати і ставила цікаві питання, а я заробляв бали довіри.
За кілька тижнів вона сама запропонувала піти в бар. Влада гарно вдягнулась, а на голові примостився старомодний капелюшок. Дівчина була справді вродливою і без грама пафосу. Для мене це загадка, як можна залишатися ефектною, уникаючи шлейфу зверхності, характерного багатьом іншим вродливим жінкам. Мабуть, вона була надто зайнята роботою і навчанням, отож їй було не до людських думок. До речі, вона розповіла, що цей капелюшок належав її бабусі.
«Ось вони, сімейні цінності», — відзвітував подумки.
Вона так налякала мене цими постійними відмовами, що я не робив жодного кроку назустріч. Просто слухав і був хорошим співбесідником, час від часу надсилаючи квіти, щоби раптом не попасти у френдзону.