— Люба, скажу чесно, ти дуже лажаєш. Це через хвилювання?
— Так, точно, це моя перша співбесіда в житті, але я дуже хочу цю роботу.
— Розслабся, давай сходимо на каву, а потім повернемося і ти спробуєш іще раз.
— Д-добре.
Ми пішли в кафешку напроти офісу, і я замовив нам два какао (гадав, що від кави може стати ще гірше). Люба була дуже закрита й перелякана. Щоби трішки підбадьорити її, я розповів видуману історію про свою першу співбесіду: як переживав, лажав, але потім зібрався і все було добре. Це спрацювало. Після того я розповів, що у нас в офісі одні трієчники, а сам я двієчник. Вона засміялася і почала розслаблятися. Їй дуже личила усмішка. Люба мала працювати телеведучою або актрисою, а не перекладачкою.
— Ну, що, ти готова? — запитав я ще в кафешці.
— Що, прямо тут?
— Так, давай, навіщо тобі ця зайва публіка.
— Добре, я готова.
Я провів свою стандартну співбесіду. Люба впоралася краще, але не найкраще. Їй було 18. Вона була молода і вродлива. Вона отримала цю роботу.
Я часто писав їй і запитував, як успіхи. Вона потихеньку адаптовувалася і ставала розкутішою. Люба була відповідальною, тому дуже швидко ввійшла в ритм і почала чітко виконувати всі свої обов’язки.
Усе було класно, але мені хотілося щільнішого контакту з цим маленьким діамантом. Тож упродовж наступних двох місяців я часто підвозив її додому, анонімно, але з натяками надсилав на роботу квіти, запрошував у ресторани, кіно, на прогулянку, покататися на велосипедах. Та мені геть нічого не вдавалося.
Настав час корпоративу, де всі напилися, зокрема й Люба. Я вловив момент, коли нікого не було поряд, і під градусом вирішив вилити всю душу.
— Люба, ти ж знаєш, що ти мені подобаєшся… Щоразу, як приходжу в офіс, мені складно працювати, бо хочеться дивитися на тебе. Знаєш, я усіляко пробував зблизитися з тобою, та мені нічого не вдається, і це мене мучить. Я тобі подобаюся?
— Так, дуже, я просто боюся…
— Чому?
Люба припіднялася на носочках і поцілувала. Це був найнеочікуваніший і найсолодший поцілунок за останні кілька років. Я обійняв її тонку талію і відчув, наче та була витесана якимось віртуозним скульптором спеціально для мене. Її уста були найсолодшими і найбажанішими. Я був ладен на все, щоби ця мить тривала вічно.
Хтось зайшов у той куток, де ми цілувалися, і Люба відскочила від мене. Це було наче удар струмом. Дівчина побігла в гардероб, одягнулася і вибігла з офісу.
P. S. Наступного дня вона написала тімліду, що захворіла. А ще за деякий час, так і не появившись на роботі, — звільнилася.
P. P. S. За якийсь час я почув офісну плітку, що вона була заручена із хлопцем, який перед самим весіллям потрапив у в’язницю за вбивство. «Оце так драма», — подумав я.
• 67 •
Якщо чесно, я дуже люблю читати відгуки про те, що пишу. Якщо людям щось подобається, то вони радіють, радять друзям і обговорюють. А якщо не подобається, то вони починають обсирати. Саме ці «обсиральники» — мої улюблені хлопці та дівчата. Аня була саме такою. Вона прочитала одну мою книжку й не пожаліла ні часу, ні енергії, щоби вщент її розгромити. Відгук був агресивним, сповненим прикладів та аргументів. Видно було, що текст зачепив якісь внутрішні струни цієї дівчини. Особливу увагу вона звернула на ставлення автора до жінок, мовляв, це ганьба, так об’єктивізувати їх. Сперечатися із цим було важко.
«Щоб вона там не молола, але звучить це розумно й упорядковано», — подумав я.
Зайшов на її сторінку і погортав фотки. Вона була до дідька цікавою: дуже смагляве обличчя, маленький гарний кирпатий носик і кучерява зачіска у стилі «афро». Я добрався до фото в купальнику і зробив висновок, що ця критикиня хорошенька ще й тілом: висока, з тонкою талією і гарними грудьми, з обох боків талії в неї були якісь татуювання чи то змій, чи то драконів.
— Привіт, Аню, — написав я їй в особисті повідомлення.
— Ого, Власною персоною… — із насмішкою відповіла вона.
— Здається, мені потрібно виправити свої тексти, так?
— Е, ні, тоді вони перестануть бути твоїми.
— Гм, тоді не виправлятиму.
— Так, так, не виправляй, нехай усі бачать, який ти сексист.
— Ти що, хороброї води напилася? — жартівливо написав я.
— А що ти мені зробиш?
— Почну із того, що запрошу тебе на вечерю.
— Ну ти й самовпевнений.