Багато з нас вибирає першого-ліпшого й радіє цьому. Але тоді ми втрачаємо змогу побачити інших кандидатів. З іншого боку, якщо дуже довго вибирати, то зрештою можуть залишитися тільки погані кандидати, і це теж не дуже добре. То як бути?
На щастя, математика дає чітку та доведену стратегію, як діяти в такому разі. І, на жаль, у цьому випадку наше життя — не математична задача.
Із віком це питання непокоїло мене дедалі більше. Скільки людині потрібно побачити й пізнати людей, щоби знайти свій ідеал? Чи можливо це взагалі, адже ідеальних людей не існує, та й не може існувати. Хтось гарніший, хтось веселіший, хтось відвертіший, хтось сквіртує, хтось глибше засмоктує, хтось розумніший або мудріший, хтось багатший, хтось поміркованіший, у когось більші груди, а в когось довші ноги, хтось накачаніший, хтось незайманий, хтось ревнивий, хтось — не дуже, хтось довбе мізки, а хтось постійно підтримує, хтось пробує контролювати, а хтось пропонує вільні стосунки. А ще хтось майже ідеальний, тому швидко нам обридає.
Мене все життя притягували люди, які в чомусь були кращими за інших: ноги, груди, усмішка, мінет. У всіх цих і багатьох інших «дисциплінах» були свої переможці, з якими доля рано чи пізно розводила мене, й мені вже почало здаватися, що людина, котра надто довго шукає, стає заручником самого пошуку і більше не потребує результату.
Тіна була звичайною дівчиною, у якій я не міг виокремити для себе якогось головного «плюсика». У ній усе було хороше і водночас не було нічого такого, чим би я захоплювався чи про що міг би написати. Це було дуже цікаво, адже потяг саме до неї я не міг пояснити ні самому собі, ні комусь іншому. Вона взагалі не брала участі в тих «дисциплінах», у яких чоловіки звикли проводити конкурси жінок. Тіна була десь осторонь, стояла і щиро собі сміялася.
Ми поцілувалися на першому побаченні, сидячи в авто, і вона сором’язливо пояснювала мені, що це тільки зі мною так, бо я дуже їй сподобався.
«Хе-хе, — подумав я, — бреше і не кліпає».
Та мені було байдуже. Мене просто тягнуло до неї. Пручатися я не мав сил.
За кілька днів ми сиділи в авто, й вона розповідала мені про себе та своїх близьких. У всіх її історіях була якась маленька драма: вона змалку працювала, потім довелося жити в родичів і бавити чужих дітей, а після цього допізна вчилася, щоби здобути хорошу освіту, постійно щось читала й шукала себе. А коли стало геть складно, то пішла у притулок тварин і взяла собі таке саме маленьке й бідне кошеня, як і вона сама. І ось вони, дві подружки, дві маленькі киці були переді мною у сильному бажанні відкритися та впустити мене у своє життя і так само боячись розчаруватися.
Я пригорнув її до себе і поцілував у носик.
— Мені так із тобою пощастило, — наївно, але водночас із великою вірою сказала Тіна.
Її віра в мене та наше майбутнє була настільки великою, що я й сам зупинився… і повірив.
