Отак міркуючи, Боббі підійшов до високого муру з кованою брамою. Він наблизився до неї і легенько смикнув. Замкнено. Та чом би й ні, власне.
А втім, із незбагненних причин від доторку до цієї замкненої металевої брами молодикові стало моторошно. Місце нагадувало в’язницю. Він пройшовся уздовж муру, зміряючи його поглядом. Чи можливо перелізти через нього? Мур був високий і гладенький, без виступів. Боббі похитав головою. Раптом він натрапив на дверцята. Не надто сподіваючись, смикнув за них. На його подив, дверцята піддалися. Вони були відчинені.
«Трошечки недогледіли», – зловтішно подумав Боббі.
Ковзнув усередину, обережно причиняючи дверцята за собою.
Опинився на стежці поміж кущів. Пройшов по ній. Вона крутила, наче штопор, зовсім як у «Алісі в Задзеркаллі».
А тоді, без жодного попередження, стежка різко звернула й вивела молодика на відкриту ділянку біля будинку. Ніч була місячна, і галявина добре проглядалася. Боббі опинився в холодному сяйві, перш ніж устиг збагнути, що робить.
Якраз у цей момент із-за рогу з’явилася жіноча фігура. Просувалася дуже обережно, роззираючись навсібіч з напруженою нашорошеністю загнаного звіра. Раптом вона зупинилася і якусь мить стояла там, похитуючись, ніби от-от упаде.
Боббі кинувся вперед, щоб підхопити її. Губи в неї були бліді, наче крейда, і Боббі здалося, що ніколи досі він не бачив на людському обличчі такого страху.
– Усе добре, – сказав молодик тихим заспокійливим тоном. – Усе гаразд.
Дівчина, що була ще майже дитям, тихенько застогнала, напівстуливши повіки.
– Мені так страшно, – пробурмотіла вона. – Мені дуже-дуже страшно.
– Що таке? – запитав Боббі.
Незнайомка лише похитала головою і слабким голосом повторила:
– Мені так страшно. Так страшно, дуже страшно.
Раптом вона щось почула. Враз виструнчилася, стрибнула геть від Боббі. Потім обернулася до нього.
– Ідіть, – сказала дівчина. – Швидко йдіть.
– Я хочу вам допомогти, – промовив молодик.
– Справді?
Кілька секунд вона роздивлялася Боббі, водячи очима, немов пошуковим ліхтариком. Здавалося, ніби намагалася дослідити його душу. Тоді похитала головою.
– Ніхто не може мені допомогти.
– Я можу, – запевнив Боббі. – Я все зроблю. Просто скажіть мені, що вас так налякало.
Дівчина похитала головою.
– Не зараз. О! Швидко! Вони йдуть! Ви не зможете мені допомогти, якщо негайно не зникнете. Швидко, швидко!
Боббі кинувся навтьоки.
Прошепотівши «Я зупинився в “Рибалці”», молодик повернувся на стежину. Наостанок він побачив, як вона махає йому, заохочуючи тікати швидше.
Зненацька він почув кроки на стежці. Хтось іще зайшов сюди крізь дверцята. Боббі миттю кинувся в кущі збоку стежини.
І не помилився. Стежкою ішов чоловік. Він проминув Боббі, але було надто темно, і молодик не розгледів його обличчя.
Коли чоловік пройшов, Боббі вибіг за дверцята. Він відчував, що більше ні на що не здатен цієї ночі.
У голові йому все змішалося.
Адже він упізнав дівчину – упізнав без жодного сумніву.
Це вона була на фото, яке загадково зникло з кишені загиблого.
Розділ шістнадцятий. Боббі стає адвокатом
– Містере Гокінс?
– Так, – сказав Боббі приглушеним голосом, бо рот його був набитий беконом та яєчнею.
– Вас до телефона.
Молодик квапливо ковтнув кави, витер рота серветкою і встав. Телефон висів у маленькому проході. Боббі взяв слухавку.
– Алло, – сказав голос Френкі.
– Привіт, Френкі, – необережно випалив Боббі.
– Це леді Френсіс Дервент, – холодно промовив голос. – Гокінс?
– Так, міледі.
– Мені потрібно, щоб о десятій ранку ти прибув до маєтку й відвіз мене в Лондон.
– Слухаюся, ваша світлосте.
І Боббі поклав слухавку.
«Коли слід казати “міледі”, а коли “ваша світлосте”, – розмірковував він. – Я мав би знати, але не знаю. Справжній шофер чи дворецький може підловити мене на цих дрібницях».
На іншому кінці дроту Френкі повісила слухавку й обернулася до Роджера Бассінґтона-ффренча.
– На жаль, – люб’язно пояснила вона, – зараз мені треба їхати до Лондона. А все через батькові фокуси.
– Але ж увечері ви повернетеся? – запитав Роджер.
– О так!
– Я оце був подумав, чи не попросити, щоб ви підвезли мене до міста, – невимушено кинув Роджер.
Дівчина замовкла на чверть секундочки, а потім із готовністю відказала:
– Звісно, чого ж.
– А втім, я передумав їхати, – вів далі чоловік. – Генрі надто вже дивний сьогодні. Не хочеться лишати його самого з Сильвією.