Мойра встала.
– Добре, – сказала вона.
Поклавши долоню на ручку дверей, дівчина завагалася.
– Алан, – промовила вона. – Алан Карстерс. Ви сказали, що бачили його?
– Бачив, – повільно відповів Боббі. – Але давно.
Він із жахом подумав: «Господи, вона не знає, що Алан помер…»
Зрештою сказав:
– Зателефонуйте леді Френсіс, а тоді я все вам розповім.
Розділ дев’ятнадцятий. Рада трьох
Мойра повернулася за кілька хвилин.
– Мені вдалося з нею поговорити, – сказала вона. – Я попросила її прийти до маленької альтанки біля річки. Мабуть, їй це здалося дуже дивним, але вона погодилася.
– Добре, – мовив Боббі. – А де та альтанка?
Мойра детально описала місце та як туди дістатися.
– Добре, – повторив Боббі. – Ви йдіть перша, а я – за вами.
Так вони й зробили. Мойра пішла, а молодик затримався й перекинувся кількома словами з містером Еск’ю.
– Дивна вона, ця леді, місіс Ніколсон, – невимушено кинув Боббі. – Я колись працював на її дядька, канадця.
Він відчував, що візит Мойри міг викликати плітки, а вони, особливо якщо про них дізнався б доктор Ніколсон, були Боббі абсолютно ні до чого.
– А, то он воно що, – сказав містер Еск’ю. – А я був подумав…
– Еге ж, – відказав Боббі. – Вона впізнала мене й прийшла розпитати, як мені ведеться. Така мила, приємно з нею поговорити.
– Дійсно, приємно. Навряд чи її тішить життя в «Ґренджі».
– Собі я такого не побажав би, – погодився Боббі.
Відчуваючи, що досягнув мети, молодик вийшов з готелю і нібито знічев’я подався у напрямку, який вказала Мойра.
Він успішно дістався зазначеного місця. Мойра вже чекала на нього. А от Френкі запізнювалася.
Дівчина з цікавістю дивилася на Боббі, і той відчув, що мусить якось усе їй розповісти.
– Я так багато маю вам пояснити, – почав молодик і знічено замовк.
– Що ж?
– Почну з того, – наважився він, – що я не водій, хоч і працюю в гаражі, у Лондоні. І прізвище моє не Гокінс, а Джонс, Боббі Джонс. Я з Марчболта, у Вельсі.
Мойра уважно слухала, та було очевидно, що назва «Марчболт» не викликала в неї жодних емоцій. Боббі зціпив зуби й рішуче перейшов до найважливішого.
– Послухайте. Боюся, мені доведеться шокувати вас. Ваш друг – Алан Карстерс – він, ну… ви мусите знати, що він загинув.
Боббі відчув, як його слова ошелешили Мойру, й відвів очі. Вона приголомшена? Вона була, хай йому грець, закохана в нього?
Кілька секунд дівчина мовчала, а тоді тихо промовила задумливим голосом:
– То он чому він так і не повернувся? А я все гадала…
Боббі наважився глянути на неї. Трохи заспокоївся. Вона була сумна й замислена, але не більше.
– Розкажіть мені про це, – попросила.
Молодик виконав її прохання.
– Алан упав зі скелі в Марчболті – як я казав, це там, де я живу. Так сталося, що ми з тамтешнім лікарем знайшли його. – Боббі замовк, а потім додав: – У нього в кишені була ваша фотографія.
– Справді? – Вона мило й сумно всміхнулася. – Любий Алан. Він був такий відданий.
Запала коротка тиша, а потім Мойра запитала:
– Коли це сталося?
– Десь місяць тому. Третього жовтня, якщо точніше.
– Це, певно, одразу після того, як Алан побував тут.
– Так. Він казав, що поїде у Вельс?
Вона похитала головою.
– Ви знаєте когось на прізвище Еванс? – запитав Боббі.
– Еванс? – Мойра насупилася, намагаючись пригадати. – Ні, не думаю. Це дуже поширене прізвище, але я нікого не пригадую. А хто він такий?
– Оцього ми якраз і не знаємо. О, а от і Френкі!
Та швидко наближалася до них стежкою. По її обличчю можна було досліджувати всі можливі суперечливі емоції.
– Привіт, Френкі, – сказав Боббі. – Як добре, що ти прийшла. У нас тут важлива нарада. По-перше, дівчина на тій фотографії – місіс Ніколсон.
– О! – видала Френкі.
Вона глянула на Мойру й раптом розсміялася.
– Господи, – сказала Френкі молодикові, – тепер я розумію, чому зовнішність місіс Кейман так шокувала тебе.
– Атож, – погодився той.
Яким же дурнем він був. Як же можна було бодай на мить уявити, що час перетворив Мойру Ніколсон на Амелію Кейман?
– Господи, яким же я був ідіотом! – вигукнув він.
Мойра спантеличено дивилася на обох.
– Я стільки маю вам розповісти, – мовив Боббі, – і не знаю, з чого почати.
Він описав Кейманів, розказав, як вони упізнали тіло.
– Я не розумію, – знічено мовила Мойра, – чиє то було тіло. Алана Карстерса чи її брата?