– Це так дратує, – мовила Френкі. – Якісь люди доклали надмірних зусиль, аби спекатися тебе через те, що ти знаєш, а ти й сам не знаєш, що саме знаєш. Господи, ціла чудасія через слова!
– Так, – похмуро погодився Роджер. – Тут вони вчинили велику помилку. І виправляти її доведеться дуже довго.
– О! – вигукнула дівчина. – Хочу вам дещо сказати. Досі я вважала, що фотографію місіс Ніколсон підмінили світлиною місіс Кейман.
– Запевняю вас, я не носив під серцем фото місіс Кейман. З вашої розповіді мені здалося, що вона вкрай огидна персона.
– Ну, в певному розумінні ця жінка приваблива, – визнала Френкі. – Її краса груба, вульгарна, але комусь може й сподобатися. Однак річ не в цьому – в кишені у Карстерса могла бути і фотографія Мойри, і фотографія місіс Кейман.
– І ви думаєте…
– Що до однієї в нього були почуття, а до іншої – справа! Карстерс не просто так носив із собою фото місіс Кейман. Можливо, він хотів його комусь показати, щоб дізнатися її прізвище. Але що відбувається далі? Хтось, може, містер Кейман, виходить на слід Карстерса, вичікує на слушну мить, підкрадається ззаду й штовхає того зі скелі. Карстерс із криком зривається донизу. Кейман тікає – а раптом хтось іде слідом. Припустімо, він також не знає, що в Алана Карстерса є при собі світлина місіс Кейман. Що далі? Зображення публікують…
– У курнику Кейманів – переполох, – додав Роджер.
– Точно. І що тепер лишається? Сміливо кинутися в бій. Ну хто знає, що Карстерс – це Карстерс? Навряд чи бодай хтось. І тут з’являється місіс Кейман – вона, звісно, реве ревма – і впізнає тіло брата, який за всіма критеріями підходить під опис. Вони також розіграли невеличкий фокус із посилками, які він начебто відправив сам собі, збираючись у похід.
– А знаєте, Френкі, це просто блискуче! – вигукнув захоплено Роджер.
– Я й сама так вважаю, – відказала вона. – І ви маєте рацію. Нам слід негайно взятися за Кейманів. Навіть не знаю, чому ми раніше цього не зробили.
То була не зовсім правда, адже дівчина все чудово знала: не зробили, тому що полювали на Роджера. Однак їй здалося, що саме зараз було б недоречно сказати про це.
– А що робитимемо з місіс Ніколсон? – раптом запитала вона.
– Тобто?
– Ну, вона, бідолашна, до смерті налякана. Мені здається, що ви надто суворі до неї, Роджере.
– Та ні. Але мене дратують люди, не здатні розібратися зі своїми проблемами.
– О! Погляньте правді у вічі! Що їй іще лишається? У неї немає грошей, їй нікуди йти.
Тут чоловік сказав:
– Якби на її місці були ви, Френкі, то щось вигадали б.
– О! – Вона неабияк здивувалася.
– Так, вигадали б. Якби ви підозрювали, що вас планують убити, то не сиділи б там, як покірна овечка, чекаючи своєї смерті. Ви б утекли, знайшли б спосіб убезпечити себе або першою вбили б того, хто зазіхає на ваше життя. Ви б зробили бодай щось!
Френкі намагалася уявити свою поведінку за такої ситуації.
– Так, я дійсно щось зробила б, – мовила вона задумливо.
– Річ у тому, що в неї кишка тонка, а у вас – ні, – рішуче заявив Роджер.
Дівчині було приємно таке почути. Місіс Ніколсон була не з тих людей, які викликали в неї захват, але її трохи бентежило те, що Мойрою захопився Боббі. «Йому, – подумала Френкі, – завжди до вподоби ось такі безпомічні». Вона згадала, як на самому початку фотографія Мойри буквально зачарувала його. «Ну добре, – підсумувала Френкі, – принаймні Роджер не такий».
Роджерові явно не подобалися безпорадні жінки. Тим часом Мойра теж була не надто високої думки про нього. Вона назвала Роджера слабким і відкинула ймовірність того, що йому стало б характеру когось убити. Він був слабким, можливо, але однозначно харизматичним. Френкі відчула на собі його чари, щойно опинилася у «Мерровей-корті».
Роджер тихо промовив:
– Якби ви тільки захотіли, Френкі, то могли б крутити чоловіками, як вам заманеться.
Дівчина відчула легке збудження і водночас сильне зніяковіння, тому поквапилася змінити тему.
– Щодо вашого брата, – сказала вона. – Ви й досі вважаєте, що йому треба в «Ґрендж»?
Розділ двадцять другий. Ще одна жертва
– Ні, – відповів Роджер. – Не вважаю. Зрештою, є купа інших лікарень. Головне, щоб він погодився.
– Думаєте, його буде важко вмовити? – запитала Френкі.
– Гадаю, що саме так. Ви ж чули, що він сказав тоді за вечерею. Але якщо звернутися до нього, коли його мучитиме сумління, то, можливо, він і погодиться. О, а ось і Сильвія.