Ганно Василівно, здається свято вдалось. – Біля мене стояла тендітна білявка Оксана, яка проходила у мене практику.
Було просто неймовірно. Гості вражені в задоволені. Ви дуже добре попрацювали Оксано.
Дякую. – Вона злегка зашарілась. – А знаєте я тут подумала…- Я слухала її ідею, дівчинка дійсно мала хист і жагу до творчості.
Що ви думаєте?
Думаю, що ми ще трішечки підкоригуємо. – Я показала на пальцях це трішечки. – І у нас буде новий проект. – Я брала на практику студентів, спочатку їздила по учбових закладах, домовлялась з ректорами, мене спочатку не розуміли, та потім усе змінилось. Найбільш охочих я залишала в себе на роботі їхня молодість, ентузіазм, ідеї були заразними і ми розвилась разом. З моєї сторони вони отримували досвід і можливість кар’єрного росту, з іншого я енергетичну підпитку, шалені плани, чого тільки відсвяткований хелоуін минулорічний коштує. Ідеї вони дорого коштують.
Додому я повернулась з відчуттям вижатого лимону. Від свого відображення в дзеркалі , я скривилась. Досить висока, досить струнка, тільки волосся вже сиве і фарбоване в рудий колір, перукар був свято переконаний, що то саме мій колір. Втомлений вигляд, коли морщинки стають особливо помітними. А очі мені дістались в спадок від мама, а їй від її мами, коли ми збирались разом це було особливо помітною. Я кинула куртку і пройшла на кухню, поставила чайник, залізла в душ, усе як завжди, тільки голова забита думками про Дмитра Олексійовича. Струмені теплої води здається трішки зняли втому і загорнувшись в халат я перебралась на кухню, чай пити. Ідеалістичну картину мирного вечора, зіпсував телефонний дзвінок, ліниво потягнулась глянула на дисплей. Зі мною хотіла поговорити Ярослава, яка від наміченої цілі так просто не здається я взяла телефон.
Ти не хочеш зі мною поговорити, мені це не подобається.
Я п’ю чай і насолоджуюсь спокоєм. А не будую планів барбоса, стосовно твоєї персони.
Ну, так. – Хмикнула вона і тут же стала серйозна. – Як ти рідна?
Чудово, працюю. На травневі свята все було навіть краще ніж я очікувала.
Щось мене в твоєму голосі лякає.
Просто втомилась. Спати страшенно хочу.
Ти нестерпна. Тобі це казали? Я тут може просто рвуся подругу рятувати, а вона в сон зібралась .
Давай, завтра ти будеш мене рятувати, а сьогодні я буду спати.
Іди вже спи нещастя ти моє.
А що в тебе?
Все нудно і добре. На тебе сподівалась, що ти мені щось зможеш розповісти веселенького.
Втомлена до чортиків в очах і немає жодної веселенької теми на думці.
Що Соломатін?
Повернувся.
Н-да, як цікаво і що?
І ще нічого. Іди Дениса муч, нападом турботи.
Зла ти. Ладно давай до завтра. Не буду тебе так вже й мучити.
Я тебе теж люблю.
Гарно відмазалась.
Та тільки я положила голову на подушку , закрила очі то враз зрозуміла , що не спиться. Думки повертались до Дмитра Олексійовича. Ясна картина ніяк не складалась. Він був цікавий мені і що більше я його дізнавалась, то відкривався якісь інші грані його характеру. За ним було захоплююче спостерігати кипуча енергія, що в ньому жила , нестандартне мислення, оригінальні рішення і нестримна жага діяльності . Але любити? Я ж не можу його любити,сама того не знаючи? І взагалі любов це світле відчуття, яке окриляє, надихає і сподвигає на подвиги. Я ж зараз злегка перелякана , сумна , розбалансована, збита з пантелику і вкрай наповнена сумнівами. Але нічого, я подумаю про це іншим разом, такі думки нікуди не заводять.
Ми їхали в Львів. За кермом сиділа я. Дмитро Олексійович зранку був пом’ятий, сонний і як я вже зрозуміла, він по справжньому починав прокидатись десь в обід, а шалено активним ставав на вечір, коли мені вже в більшості випадків хотілось спати.
Про що ви думаєте? – Раптом запитав він мене. Я покосилась на нього очі, закриті, голова зручно притулена на спинку сидіння. – Так все таки, у вас дуже зосереджений вигляд.
Про зустріч. Подумки репетирую свою промову. Намагаюсь підібрати найбільш переконливі аргументи, щоб зацікавити і переконати прийняти нашу пропозицію.
Я теж так роблю. – Зізнався він, а я розсміялась.
Так. Іноді ви нагадуєте дуже милу людину. – Я бачила як після моїх слів у нього на лобі з’явилась морщинка і очі злегка прищурились.
Я такий як є.
Вибачте. Я нічого погано не мала на увазі.
Я чудово бачив, як та бабка хрестилась мені в слід. І прекрасно чув те ваше : Бабо Явдохо. - І він паршивенько зпародирував мою інтонацію. Його зауваження, розсмішило мене до неможливості.
Дмитро Олексійович , тільки зважаючи на вашу тонку душевну організацію, деякі злегка забобонні бабусі хрестяться вам в слід. Всі інші уже майже прийняли вас за свого. Пробачте ще раз. – Я злегка підняла праву руку.
Чому ви смієтесь?
Недоладність життя. От, дивіться в Києві ви цілком спокійно жили, ходили на тусовки, зустрічались з багатими і знаменитими, користувались популярністю. А опинились в богом забутому місці і вам потрібно знову завойовувати авторитет у людей, які не ставлять на першому місці багатство і всі попередні заслуги.
Це дуже смішно. – Припечатав він мене.
Та, таки трішки смішно. Погодьтесь.
Слідкуйте краще за дорогою.
Я хороший водій. І очей з неї не спускаю. – Весело огризнулась я. І таки справді, як і радив Соломатін зосередилась на дорозі і на своїх думках. Чим мені подобаються довгі поїздки автомобілем, так це можливістю подумати. Думки які зазвичай жили по принципу , а ти мені важлива іди сюди, ти не дуже на поличку в архів, раділи свободі і намагались заявити своє право на життя. Коли в тебе в голові живуть інформація про те, яким саме чином і дезинфіктантом прибрати запах сірководню,а Sambucus nigra - це чорна бузина, з переліком лікувальних властивостей і щось про кредити МВФ. І як в меню кухні добавити легкої дієтичної страви, коли уся українська кухня була обумовлена способом життя народу, а це переважно важка хліборобська праця. На яку людям була потрібна ситна і калорійна їжа. Хоча примхи національного характеру вимагали, щоб їжа була смачною. І довершити мистецтво подачі блюд. Адже культура приготування і споживання їжі одна з найстаровинніших.
Заїдьте на заправку. Кави поп’ємо і я пересяду за кермо. – Занудьгував видно Соломатін.
Як скажете. - Я завернула на першу ліпшу заправку. Вийшла з машини, кинула ключі Соломатіну. Нічого не радує більше на заправці, як смачна кава і наявність досягнення цивілізації у вигляді туалету.
Соломатін нас і довіз до Львова. Готель ми знайшли без пригод. За лічені хвилини нас поселили. І через півгодини Дмитро Олексійович зайшов до мене в номер, в костюмі, сорочці, чорт він виглядав привабливо. І я розглядала його не в змозі відвести очей, він же під моїм поглядом обсмикнув піджак, пригладив волосся, якимось нервовим рухом, я потім якось невпевнено запитав.
Я нормально виглядаю?
Ви виглядаєте, як імпозантний , привабливий, незаурядний чоловік. – Все таки виговорила я , він скривився, і здається не повірив мені. Я видала нервову посмішку. Подумки додавши, що вирядився він так явно на зустріч з Яніною.
Ну, що готові до зустрічі? – Він кивнув, а я закрила двері і ми пішли в конференц-зал. В залі нас уже чекала Яніна. Замисловата зачіска, стильна сукня, що підкреслювала всі принади досконалої форми жіночого тіла, туфлі на величезних підборах, що робили ноги ще довшими і посмішка в якій так і пробігала обіцянка всіх благ світу. Дмитро Олексійович галантно розкланявся , виражаючи кожною своєю клітинкою радість від такої зустрічі. А те, що почувалася я, було ні що інше , як заздрість такій красі і легкості, до якої так і тягнуться люди і несподіване почуття ревнощів, яке затопило з головою всі інші відчуття, бо вона гарна, молода і він так на неї дивиться , немов би мене тут і ніколи не було. Я розгубилась, від сили тих почуттів, тому якийсь час просто спостерігала за ними двома, потім закрила очі, намагаючись хоч трішки припинити цю внутрішню вакханалію почуттів. Коли до мене звернулись, я навіть з другого разу змогла відповісти про готель.