— Сашко-о-о! Са-а-а-ань! Са-а-а-ашо!
Сашко вкладає своє незаплановане пробудження в один потужний стрімкий видих:
— А-а-ах!
Той видих відриває хлопця від подушки, садовить на ліжку. Кілька секунд він сидить, тамуючи прискорене дихання, прислухаючись до власного скаженого серцебиття. Відчуває, як на обличчі виростає кілька краплин пекучого поту — на верхній губі й на скронях, витирає солону вологу об короткий рукав футболки з написом «Led Zeppelin», у якій зазвичай спить, та тильним боком долоні. Хлопець фиркає, мов породистий жеребець, крутить опущеною білявою головою. Тоді глибоко зітхає, як юна недоторкана красуня, й пхинькає.
— Оце так, — каже спроквола своєму відображенню у вікні, біля якого стоїть ліжко.
Посидівши ще хвилю в повній темряві, вичавлює із себе ще два слова:
— Не засну.
Намацує пимпочку вимикача і щосили тисне на неї. Запалюється настільна лампа, що стоїть на паркетній підлозі біля ноутбука. Хлопець підводиться, ляскає себе по щоках, як роблять спортсмени перед початком змагань. Од нічого робити вкладається поглядом у шибку, скануючи сонне місто. Дивиться на темні багатоповерхівки, які грайливо підморгують йому самотніми вогнями освітлених квартир, де, напевно, так само як і у цій, не сплять люди через дивні чи страшні сни.
Нічні страхи навідуються до Олександра ось уже кілька місяців. Мама переймається і винить себе. Вона щодня радиться по телефону зі знайомими лікарями, які своєю чергою дають їй адреси численних віщунів і провидців. Тих, хто, на думку ескулапів, більше знається на таких речах, як нічні кошмари. Врешті, мама звиклась із тим, що син, буває, кричить уночі, напувала його перед сном ромашковим чаєм, прислухалась зі своєї спальні, чи не відпустить. Але примари від Сашка не відчіплялись.
Сашкові, незважаючи на нічні прокидання в поту, як оце зараз, сновидіння подобаються непересічними сюжетами й символічними образами. Він їх записує в зошит. Колись згодяться. Сни про мертвих, а подеколи й про ненароджених, липнуть до нього, як оця звечора чиста й попрасована футболка до його змокрілого від нервового напруження тіла. У одному сні з ним говорив худий, але доволі міцної статури чоловік у бобриковому півпальті та шкіряному картузі. Чоловік наказував Сашкові, щоб він усьому баченому вірив. І щоб особливо вірив тому, що написано у блокноті. Ще й пальцем насварив, а тоді погладив по голові так, що хлопцеві стало і страшно, й приємно водночас. Він, той невідомий симпатичний чоловік, сам весь час писав огризком синього олівця до невеличкого обдертого блокнота, подібного до того, який Сашкові нещодавно вручила мама.
— Це мій дід понаписував, — пояснила й вклала до синових рук ту саморобну книжечку.
«А може, оце уві сні й приходив до мене прадід, отой симпатичний, що сварив пальцем», — розмірковував Сашко, згадуючи сон з минулої ночі. Він ніколи не бачив того прадіда, навіть на світлині. Ніяких карток, що закарбували б дідове обличчя, не збереглось. Але зберігся оцей блокнот і ще мамині записи — п’ять загальних зошитів. Сашко їх читає й перечитує, аналізує й пропускає крізь сновидіння все, про що йдеться в тих записах.
Хлопчина дістає з полиці загальний зошит, усередині котрого лежить загострений «Кохінор», усідається на широке підвіконня та починає писати чергову історію жахів.