Того вечора сер Ельфістон, Джек Ріян і агенти прибули до шахти Ярова і дійшли в ній до двадцять сьомого помосту, на якому недавно стояв Джек Ріян.
В глибину шахти спустили лампи на довгих линвах і побачили, що не достає чотирьох долішніх драбин. Не було сумніву, що хтось нароком усунув оті останні сходи.
– Чого ж ми ждемо, сер? – спитав нетерпеливий Джек Ріян.
– Щоби витягнено лампи, – відповів сер Ельфістон. – Відтак ми спустимося надолину, і ти нас поведеш...
– В хатину старого Симона, – перебив Джек, – а якщо треба, то й в глибину копальні!
Як тільки витягнено лампи назад, агенти прив’язали до помосту шнурову драбину і кинули її в глибину. Сходити вдолину приходилося важко. Джек Ріян перший вступив на драбину, що гойдалася у повітрі, і перший дістався на дно шахти. За ним пішли сер Ельфістон і агенти.
Сер Ельфістон дуже здивувався, почувши оклик Джека Ріяна:
– Ось останки драбини... напівобгоріли!
– Обгоріли? – повторив сер Ельфістон.
– Думаєте, – спитав Джек Ріян, – що інженерови треба було нащось спалити драбину і перервати сполуку із землею?
– Ні, – відповів Ельфістон, задуманий. – Та ходім тепер у хатину старого Форда, там дізнаємося правди.
Джек похитав сумнівно головою та взяв лампу і скоро подався по головній галереї до шахти Дошар. Всі пішли за ним.
За чверть години сер Ельфістон і його товариші дійшли до заглиблення в галереї, в якому знаходилася домівка Симона Форда. В вікнах було темно.
Джек Ріян кинувся до дверей і скоро відчинив їх.
В хатині не було нікого.
Обійшли всі кімнати підземної оселі, та ніде не натрапили на слід якогось влому чи грабунку. Все було в порядку, як передше. Припаси поживи були доволі значні і вистали би для родини Форда на кілька днів.
Неприсутність господарів хати була загадкова. Та чи можна було означити точно час, коли вони покинули свою домівку? Так, бо в тому підземеллі, де не було різниці між днем та ніччю, Меджі мала звичай означувати хрестиком кожний день у календарі. Цей календар висів у кімнаті на стіні, і останній хрестик стояв біля 6-го грудня, це є на другий день після приїзду Джемса Стара, що теж потвердив і Джек Ріян. З того ясно виходить, що Симон Форд, його жінка, син і їх гість покинули хатину 6-го грудня, це є: десять днів тому назад. Та чи можна було таку довгу відсутність пояснити тим, що вони вибралися на нові розсліди копальні? Здається, що ні!
В кожному разі, так думав сер Ельфістон. Оглянувши точно хатину, він не знав, що робити. А довкруги була темрява. Лампи, що знаходилися в руках агентів, видавалися серед неї блідавими точками.
Нараз Джек Ріян крикнув:
– Там, там!
І він показував пальцем на доволі сильне світло, що мигало вдолині темної галереї.
– То злі духи! – кликнув Джек Ріян. – Даремний труд – їх не догониш!
Та сер Ельфістон і агенти не зважали, мабуть, на слова Джека, бо пустилися бігти в тому напрямі, в якому показалось було оте світло. Джек Ріян поборов свій страх і побіг за ними.
Погоня була довга і томляча. Здавалося, що якесь єство маленького росту та незвичайно швидке держить смолоскип і скоро біжить з ним. Щохвилини то зникало те світло, то знову виринало в глибині галереї. Помимо того, що всі скоро бігли, годі було оте світло догонити. Здавалося, правду говорив Джек Ріян, що його не догониш. За годину такої погоні сер Ельфістон і його товариші дісталися в південно-західну частину копальні Дошар. Вони почали рівно ж думати, що мають до діла з якимсь надприродним єством.
Та тут немовби почало меншати віддалення між світлом і тими, що його здоганяли. Що було тому причиною – важко сказати. Та агенти, бачачи, що віддаль щораз то більше зменшується, напружували своїх сил, скільки лиш могли. Світло, яке миготіло перед ними перше на двісті кроків, тепер находилося вже лиш на п’ятдесят. Ця віддаль щораз то меншала, і світло ставало ясніше, а в його блиску виринала постать загадкового єства, яке несло його. Часом, коли воно повертало голову, можна було розрізнити людські риси, і якщо відкинути думку, що лихий дух прийняв на себе подобу людини – то навіть і Джек Ріян повинен був признати, що тут нема нічого надприродного.
– Скорше, приятелі! – кричав він, прискорюючи бігу. – Він втомився! Ми незабаром здоженемо його, і якщо він так гарно говорить, як бігає – то зможе нам багато розказати.