Гаррі, щоби привернути їй спокій, бажав, щоби якнайскорше вже відбулося їх весілля. Йому здавалося, що Неллі, ставши його жінкою буде вже безпечною, бо було видно, що невидимий ворог хоче не допустити до того. Втім, і всі інші ждали нетерпеливо на день весілля, надіючись, що, може, тоді покінчаться тривожні дні.
Та над всіма ваготіло якесь важке прочуття. Вони відчували, що саме весілля Гаррі з Неллі могло бути причиною вибуху нової ненависти їх невидимого ворога.
Одного разу вранці Неллі вийшла перша із хати. Та не вспіла вона ще й переступити поріг, як тривожно крикнула. Цей крик роздався по цілім домі, і в одній хвилині збіглися Меджі, Симон і Гаррі.
Неллі стояла бліда, як смерть, а на її лиці відбивалась страшна тривога. Вона не промовила й слова, тільки, вдивляючись в двері, вказала на них простягнутою рукою. На них видніли слова, мабуть, написані вночи, що наводили на неї той страшенний ляк:
«Симоне Форд! Ти вкрав у мене останній кусник наших старих копалень! Гаррі, твій син, вкрав у мене Неллі! Горе вам! Горе всім! Горе Новому Аберфайлеви!
Сильфакс».
– Сильфакс!– рівночасно крикнули Симон і Меджі.
– Хто це? – спитав Гаррі, поглядаючи то на батька, то на молоду дівчину.
– Сильфакс! – з розпукою повторила Неллі. – Сильфакс!
Вона вся дрижала, вимовляючи те ім’я, і Меджі майже силою завела її до хати.
Незабаром прибіг Джемс Стар, прочитав кілька разів оті слова погроз і звернувся з запитом до Симона:
– Ті слова написані тою рукою, що і лист, який я одержав, Симоне. Чоловіка того називають Сильфакс! Я бачу по вашому зворушенню, що ви його знаєте, Симоне! Хто це є той Сильфакс?
XX.
Це ім’я було цілим об’явленням для старого наставника. Так називали останнього «розкаяного грішника» копальні Дошар колись давно, ще заки винайдено лампу Деві. Симон Форд знав того чоловіка, який, ризикуючи не раз своїм життям, ходив по копальні, викликаючи поменші вибухи газів, щоби не дати їм зібратись в більшій кількости. Він бачив його, блукаючого по копальні все в товаристві великанського птаха гарфанґа, щось в роді сови, який помагав йому в його небезпечній роботі, просуваючись туди із запаленою губкою, куди рука Сильфакса не могла дібратися.
Одного разу старий Сильфакс зник, а разом з ним і мала сирітка, що родилась тут, у копальні, його внучка, в якої не було ніякої іншої рідні. Очевидно, що цією дівчинкою була Неллі.
Так, отже, прожила вона п’ятнадцять літ в якійсь таємній закутині до того дня, коли Гаррі врятував її від смерти.
Старий гірняк розказував інженерови і своєму синови все, що знав про того Сильфакса.
Тепер уже все стало ясним! Сильфакс був тим загадковим єством, яке скривалося в пропастях Нового Аберфайля.
– Так ви знали його, Симоне? – спитав інженер.
– Знав, – відповів Симон. – Він вже тоді був немолодий, може так п’ятнадцять-двадцять літ старший від мене. Він був якийсь дикун; всі його обминали й казали, що він не боїться ні води, ні огню! Вибрав собі він заняття, на яке мало було кандидатів. Це небезпечне заняття, мабуть, й відбилося на його мозку. Його вважали злим, а може, був він тільки божевільним. Була в нього незвичайна сила, і знав він копальню, як ніхто другий – в кожному разі, не гірше від мене. Говорено, що він багатий. Я думав, що він вже давно не живе.
– Та що воно значать ті слова: «Ти вкрав у мене останній кусник нашої старої копальні»? – спитав Джемс Стар.
– А ось що! – говорив дальше Симон. – Сильфакс, несповна розуму, як я вам уже говорив, давно вже впевняв, що має право до Старого Аберфайля. Тому він ставав щораз більше сумовитим й замкненим в собі, як копальня Дошар – його копальня! – вичерпувалась! Здавалося, що кожний удар джаґана виривав кусники його тіла! Ти пригадуєш собі те, Меджі?
– Тямлю, Симоне! – сказала шотландка.
– Все те вияснилось мені тепер, коли я побачив на дверях ім’я Сильфакса, та кажу ще раз, я давно вже думав, що він помер, і ніколи не міг собі навіть уявити, що той злочинець, якого ми так пильно шукали, покажеться бувшим «розкаяним грішником» копальні Дошар.